***

- Здрастуй, друже! Пробач, що так давно не заходив. Сам розумієш – робота, дім, сім’я. У мене, знаєш, усе добре. Тихо, спокійно. Нарешті закінчив з ремонтом. Пам’ятаєш, я казав тобі, ще з півроку тому, що хочу трохи змінити обстановку, оновити квартиру. От тепер тільки докінчив. А ще, недавно була зустріч однокласників. Всі тебе згадували. У більшості наших також усе добре. Петя Костюк – депутат міськради. Анька вийшла за бізнесмена і народила йому трійню. Уявляєш? Волкова – мати трьох дітей. Хоча сама ще як немовля. Словом, час біжить, все потроху стає так, як має бути. Тільки Олеся Крикуна посадили. П’яна бійка. Чотири роки за ґратами тепер просидить. От вас обох і не вистачало. Ти не проти, якщо я куритиму? Так, я тепер курю. Не часто, та іноді просто не можу інакше. Не суди суворо. Як би там не було, а переживань вистачає. Нерви трачу на всілякі дурниці. Кожного року все більше нервують різні дрібниці. Ти не переживай, я не захоплююся занадто. Та і вагу допомагає контролювати. Бачиш, який я став? Ще трохи і «пивний живіт» буде видно. Сидяча робота, хороша зарплата і таке інше. А ще, не знаю, чи правильно тобі це казати…я бачив її. Зовсім недавно, кілька днів тому. Весела, життєрадісна. З дітками гуляє. Як мене побачила, повернула в інший бік. Досі не вірю, що ти через неї… Ні, я не плачу. Просто і досі не можу нормально сприймати, що тебе вже нема з нами…навіть після двадцяти одного року. Знаєш, мені пора. Робота і все таке. Обіцяю заходити частіше. І ще ось, я тут тобі приніс.

            Чоловік середніх віків, уже з першими проблисками сивини, поклав чотири троянди на могилу друга, викинув недопалок у сміття, проказав молитву і пішов до виходу з цвинтаря.

Дорогому другу К.Д. Вічна пам’ять

***

І, все-таки, людина людині – вовк. Хоча ні, змія. Але…знову не точно. Нема в природі більше аналога. Хай буде просто звір. Найгірший, найстрашніший хижак і найлютіший ворог. Кожен думає про себе. Як зробити добре тільки собі. Та цього мало. Треба ще погано ближньому. Жінку вродливішу, ніж в сусіда, хату більшу, машину новішу. А як у нього щось краще, то жаба давить. І вже він не друг ніякий, а перший ворог.

            Ось іде Іван. Молодий, сильний ще. Він хоче всього і відразу. Одна біда – нема бажання працювати. Для нього все – чергова доза. Алкоголю, наркотику – різниці немає. Як і грошей, зрештою. Та заробляти він не буде. Краще відбере. В когось меншого, слабшого. І цікавитись не буде у жертви, чи то, часом, не останні копійки. Нащо йому того?

            А он де Петро. Він теж молодий, та не такий і сильний. Та і насилля не любить. А так хочеться морозива. Чи піде заробляти Петя? Довго, та і працювати, знов таки, треба. Краще він набреше людям, що інвалід, жебрак. Пройде кілька автобусів, зігнувшись  у три погибелі. Отримає і на морозиво, і на пиво з горішками. Обманув людей? Кому яке діло? І байдуже, що наступного разу той, кому дійсно потрібна милостиня, її не отримає.

            Знайомтесь, Олександра. Вона працює. Середнє приватне підприємство. Цілий день вона усміхається своїм співробітникам, щоб потім прийти додому і згадати їх матерів, бабусь та інших родичів. Той грамоту отримав, ця підвищення позачергове, а Олександру і не згадали. Ніхто ж, крім неї, звісно, не заслужив на ту похвалу, а отримали. Сашенька і не думає, що люди також працюють і хапаються за найменші соломинки, щоб підтягнутись до чогось кращого. Вона і так найкраща. Це, звичайно, всі бачать і знають, але нагороду ніхто не дає і не возносить над всіма. Хоча давно мали б.

            Анатолій Степанович. Саме так. Ніякий не Толя. Давно його ніхто вже так не називає. Колись, в дитинстві – батьки, родичі, друзі. Пізніше дружина. Але вона, невдячна, пішла від багатого бізнесмена. Він-то думав: б’є – значить любить. А жінка не розуміла його турботи і ласки. Пішла, дітей забрала, ще й підло частину грошей відсудила. Батьки давно померли. Родичів сам прогнав. Бо ще захочуть, щоб він їм гроші давав і подарунки коштовні робив. А то ж його кровні. Сам вкрав. Тобто, заробив. А друзі? Нема їх більше. Залишились тільки партнери по бізнесу та купа ворогів. І ще коханка. Кожен місяць інша.

            Може то все в дитинстві ще закладається батьками? Чи кожен з нас звір від природи і тільки виховання правильне може щось змінити? Он де трирічна Настуня відібрала в молодшого братика іграшку, ще й по голові вдарила. А ще дитя зовсім. Не розуміє нічого. Або все-таки розуміє і робить так, як природа-матінка підказує?

            Вчора Василь і Семен були кращими друзями. А сьогодні побились. Завтра разом нап’ються. Катя з Ірою зробили інакше. Недавно ще берегли найпотаємніші таємниці одна одної, а зараз розказують наперебій де з ким і за що.

            Кожен зі шкіри ладен вистрибнути, аби лише ближньому було гірше. Все добре собі. І побільше. Міри не відчувають люди. Ними керують гроші, заздрість, зневага, підлабузництво, зрада, корисливість. Бо вони цій владі піддаються і добровільно йдуть в рабство. Все роблять заради власного збагачення. Не бачать речей дійсно цінних. Чи таки бачать? І справді цінне стараються загребти собі?  

Нова весна

Ось уже кілька десятків років я топчу землю. Що зробив за весь цей час? Практично нічого. Вагомого. А так – закінчив школу. Міг би мати медаль, та що вона, скажіть, дає? Ще один папірець серед багатьох складених акуратно у файлик і захованих у шафу. Кому вони потрібні? Що вони значать для когось іншого? Нічого.

         Після школи був ВНЗ. Теж без всяких відзнак, зате держбюджет і стипендія. Вона полегшила батькам життя хоч трохи. Життя студента веселе та яскраве. Найбільше спогадів потім звідси. В більшості випадків. Переважаючій більшості. А я почав десь там втрачати щось дуже важливе, що дотепер не можу знайти.

         Далі робота. Одноманітна і не така уже й цікава, як здавалося колись мені, юному зеленому школяреві, який вибирав майбутній фах. Так, працюю за спеціальністю, отримую нормальну, вищу за середню зарплату. Та чи приносить це мені задоволення? Спочатку так, а тепер…І зараз вже не покидає мене відчуття втрати.

         Що я втратив? Сенс життя, ось що. Чому? Не знаю… Але, якщо подумати, для чого я живу? Зробити щось велике? Змінити світ? Народити дітей? Покращити умови проживання для майбутніх поколінь?

         А для чого це все потрібно? Все одно рано чи пізно ми покинемо цей світ і тут залишаться всі наші пожитки, статки, слава, ім’я.

         Ні, суїцидальних думок в мене немає, та й не було ніколи. Самогубство – найлегший і найшвидший вихід із ситуації, втеча від всіх проблем одночасно. Я ж від проблем не втікаю.  Так от питання залишається відкритим – для чого ми живемо?

         Я довго шукав відповідь, пливучи за течією. Збоку моє життя могло б здаватися ідеальним – молодий, перспективний, власна квартира і авто, хороша високооплачувана робота. Чого ще можна хотіти? Справді, мені пророкують велике майбутнє і я не проти. Та насправді моє існування не можна назвати життям.

         Життя без змісту – це ж просто існування, хіба ні?

         Та все ж є одне хороше. Недавно прийшла до нас новенька співробітниця. Маленька на зріст, струнка темноволоса із червоними тонкими губами і чорними, як вуглики очима. Так от очі ці – сенс мого життя.

         Як таке може бути? Не знаю. Я всього лиш проста людина, а кохання – дар, даний нам небом, Богом, космосом, чи в що ви там ще вірите. Справді, тільки заради цього почуття варто жити.

         Знаєте, кажуть, що людська життя як пори року: спочатку ти молодий і зелений як весна, потім дозріваєш для самостійного життя, зерно в жнива, потім стаєш мудрим і досвідченим мов осінь. Далі зима.

         Так от дівчина ця – моя нова весна, яка посунула небажану зиму, що прийшла до мене передчасно.  

Лекція

Звичайний весняний день почався звичайним сходом сонця, яке звично побудило всіх, чи майже всіх студентів і погнала на пари. Найбільше з цим пощастило студентам четвертого курсу журналістського факультету. Сьогодні їм потрібно потрапити на першу пару обов’язково – викладач проставляв оцінки переважно за відвідування його лекцій.  

            Тому з самого ранку у напівпустому приміщенні двері триста чотирнадцятої аудиторії підпирали близько сотні студентів. Пара почалася, викладача не було. Дивно, він завжди приходив швидше на п’ять хвилин.

            Нудні лекції, на яких половина студентів дрімала, інша сиділа з навушниками у вухах. Писати по дві сторінки за лекцію можна було встигнути навіть так. Більше часу вони мали слухати нудні байки викладача, які, напевно, здавалися дотепними лише йому одному. Тому ніхто й не розчаровувався. Навіть навпаки. Серед публіки вже виникли ідеї покинути навчальний корпус і розпорядитися вільним часом на власний розсуд.

            Саме тоді, коли всі вже повернулися в сторону виходу, там з’явився чоловік. Він йшов впевнено і очевидно, що в руці його був ключ, хоча самого його розгледіти можливості не було – він йшов з добре освітленого коридору, а очі студентів звикли вже до напівтемряви. Те, що чоловік був заміною їх викладача зрозуміли всі й одразу. Куди ж йому ще було йти з ключем, коли заняття всі давно розпочалися?

            Він підійшов до дверей, все ще не оцінений студентами, відчинив їх і впустив у аудиторію натовп, який рвався зайняти не перші, як завжди, а останні парти. Всі очікували такої ж нудної лекції, як завжди і чекали можливості додивитися останні сни. Але…

            Середнього росту чоловік років сорока п’яти увійшов останнім. У білому довгому пальто і капелюсі, перекинутий через плече чорному шарфі, який так пасував до взуття й стрічки того ж кольору на головному уборі. В руках паличка. Він опирався на неї, та скоріше робив це за звичкою, ніж через потребу. Викладач, принаймні всі думали, що він викладач, з грацією лева зняв капелюха й поклав його на стіл, сам зайняв місце за кафедрою. Впевненим поглядом синіх очей він окинув присутніх. Чоловік був красивим. Навіть зараз, в уже не юний вік він, напевно міг би бути моделлю, якби не працював зі студентами.

             - Всім доброго ранку! – його голос звучав наче мелодія. Деякі дівчата вже встигли захопитися цим дядечком і просто випромінювали бажання пересісти поближче до нього. На привітання ж всі байдуже встали зі своїх місць і за секунду знову сіли. Так тут заведено вітатися з викладачами.

             - Цікаво…бачу всі налаштовані на роботу. Ну що ж, я вас зараз трохи заохочу. Але не все одразу.

            Йому таки вдалося привернути увагу більшості студентів, що не могло не тішити.

             - Мене звати Дон Купі. Так-так. Я приїхав до вас з Італії. Венеції – якщо точніше. Працюю там в університеті психології. Сьогодні я буду заміняти вашого лектора. Він трохи кгм…прихворів. Та заняття наше буде незвичайним.

            Тепер вже всі погляди були приковані до того, хто стояв за кафедрою. Він, очевидно був задоволений собою.

            - Отож, я попрошу вас зараз допомогти мені і моєму університету у проведенні одного експерименту. Ми поговоримо про кохання.

             - Ого – почулися виклики із аудиторії.

             - Так. І для початку я попрошу вас розділитися на дві половини – на тих, хто в кохання вірить і протилежних їм. Відповідно займіть дві половини аудиторії.

            На «перетасовку» студентів пішло близько п’яти хвилин. Група тих, хто вірить становила близько три чверті від всіх присутніх. Серед них яскраво виділялася пара закоханих. Вони сиділи разом і трималися за руки.

            Та на подив чоловіка з тростиною на своєму місці посеред аудиторії залишився один студент. Звичайний нічим не примітний на перший погляд хлопчина з навушником у одному вусі. Це трохи обурило викладача, та він взяв себе в руки.

             - Юначе, я попросив…

             - Я все чув. – Він поглянув на старшого співбесідника і той вперше не зрозумів, що побачив в очах іншої людини. Це була байдужість розбавлена мінімальною зацікавленістю. – Просто,  - продовжив юнак, - я не належу ні до якої з груп.

             - Тобто? – Таке Дон Купі чув уперше.

             - Тобто я не визначився чи існує кохання. Відразу скажу, щоб уникнути лишніх запитань, стосунки в мене були. Закінчилися вони досить давно, тобто я зараз не в депресії, як ви можете подумати.

             - Тоді що заважає вам визначитися?

             - Те, що я шукаю чогось більшого, ніж вони – він кивнув у сторону тих, хто вірить. – Щось таке, чого не можуть знайти вони – тепер студент показав у протилежну сторону аудиторії.

             - І вас не переконує ця чарівна пара на третій парті?

             - Знаєте, їхні стосунки, якщо можна так назвати цю форму спілкування…Словом, розійдуться вони…менше, ніж через місяць.

            Ті що не вірять весело загуділи.

             - Гей, думай перед тим, як говорити! – гаркнув «закоханий».

             - Спокійно, панове! Ми всі цивілізовані люди і вам – лектор звернувся до юнака з дівчиною – не обов’язково слухати його, чи не так?

            Слова Дона Купі заспокоїли молодика. Він повернувся до своєї дівчини. Та лектора здивувало те, що інший студент був таки правий. От тільки звідки він знав?

             - Як вас звати?

             - Юрій.

             - Цікавий ви екземпляр. Та можу з впевненістю вам сказати, що коли ви знайдете відповідь на питання «вірити в кохання чи ні?», вона вас повністю влаштує.

             - Поживемо – побачимо.

             - А для чого так довго чекати – лектор відійшов від кафедри і попрямував до студента, та зараз ніхто чомусь не звертав на нього уваги. Дон Купі вийняв з кишені маленьку стрілу. До неї був прикріплений папірус з написом красивим писарським шрифтом «Ніна». Чоловік з тростиною підійшов до хлопця і задумався.

             - Зазвичай, я так не роблю, – зараз він говорив наче сам із собою, - та для тебе зроблю вийняток. Ви з нею варті одне одного.

            Він приклав стрілу боком до лоба студента, потім повернувся за кафедру. Ніхто, здавалося й не помітив того, що  Дон Купі відходив від свого місця. Лекція продовжилась.

             - Тепер я хотів би послухати представника вашої сторони, оскільки із закоханими все більш-менш зрозуміло.

             - А що тут слухати? – Озвався найсміливіший і, напевно, найбільш впевнений у своїй правоті. – Я можу все ваше кохання пояснити з точки зору науки. Та і невже ви хочете сказати, що я, наприклад, можу мати щось спільне з такою, як Анюта?

            Анюта терпеливо промовчала. Вони завжди одне одного недолюблювали. Юрій і Микола, так звали представника тих, хто не вірять, були дуже розумними перспективними студентами. Анюта – гламурна дівчинка, таткова доня. Все було зрозуміло лише з першого погляду на цих двох, о Юрко нейтрально сприймав конкретну дівчину. Точніше йому було до неї байдуже.

             - Тобто ви впевнені, що ніколи не покохаєте, тим більше таку, як Аня?

            Отримавши схвальний кивок, Дон Купі задоволено знову потягнувся до кишені. Цього разу він витягнув дві стріли. Імена співпадали точно – Микола та Анна. Чоловік з тростиною жбурнув стрілу з його ім’ям в дівчину, в нього – з її. І знову продовжив лекцію. Ніхто й не помітив рухів викладача.

             - Що ж, я вислухав цікаві думки і, сподіваюся, ви теж не нудьгували. Всім дякую за увагу. До побачення!

            Студенти кинулись до виходу. Все ж, сьогодні було цікавіше, ніж завжди. Дон Купі підійшов до Юрка вже на вулиці.

             - Ви не викладач. У Венеції нема названого вами університету. І наш лектор не хворий. Йому тридцять три, але ніколи дружини чи коханки не було. Затятий холостяк, розумієте. А сьогодні зранку, саме коли ви нас пересадили, він йшов в обнімку з симпатичною жінкою. Нічого не поясните?

            «Хм…А ти таки цікавий екземпляр, навіть дуже. Так мене викрити ще ніхто не міг. Але і ти вже став моєю жертвою.» - Подумав Дон Купі. Він нічого не відповів. Натомість штовхнув Юру на дівчину, яка проходила повз.

            Юнак збив її з ніг. Обернувся, щоб сказати кілька  неприємних слів, тільки не знав кому. Не пам’ятав, що було на парі. Тобто знав, що був хтось на заміні, пара як пара. Впевненості в ньому було не багато. Її потім додадуть одногрупники: «пара як пара, нічого незвичного». А зараз не до того.

            Юра підняв дівчину. Вона обуреними чорними очима зміряла його неприємним поглядом. Русява коса до пояса, тонкі червоні губи і прямий ніс. Вона була прекрасна, хоча зараз і тримала в собі все зло світу і збиралася виплеснути його на свого кривдника.

             - Вибачте будь ласка. Я…сьогодні якийсь неуважний, напевно встав не з тої ноги. Вибачте ще раз. Мене звуть Юрій. Давайте я пригощу вас морозивом.

            Він мимоволі прийнявся чистити одяг дівчини прямо посеред вулиці. Це так її здивувало…Він був чемним і приємним у спілкуванні. Вся злість, чи майже вся, десь ніби розчинилася.

-          Ніна. Вершкове.

-          Що?

-          Я люблю вершкове морозиво.

Дівчина усміхнулася, взяла його за руку і потягнула у своє улюблене кафе.

-          А ще я сьогодні нічого не їла зранку. Не подумай, що я нахаба, яка любить харчуватися за чужий рахунок.

-          Дівчина не платить ні за що, коли зі мною. Думаю, моєї стипендії вистачить на сніданок.

-          Хвалько.

-          Вибач, це я випадково.

Обоє засміялися. Далі до кафе йшли мовчки.

Юра і Ніна одружилися. Вони ніколи не сварилися. Дійсно, варті одне одного. Доповнювали і були разом наче одне ціле. Микола і Анна вже наступного тижня після дивної лекції. Потім також одружились. Коля, звісно, змінив свою точку зору відносно кохання. Закохана пара, яку Юра мимоволі образив тики розпалася. Через два з половиною тижні.

Лекція Дона Купі змінила багато життів. Можливо, завтра зранку він прийде на заміну і до вас? Чоловік у білому з тростиною…

             

Королева егоїстів

«All you can, all you can, you’ve got to take this life and live it…». Слова цієї пісні, однієї з багатьох, що лунали в барі сьогодні, запам’яталися Аллі найбільше. Зараз, після закриття, вона йшла на квартиру, яку знімали батьки для її навчання. Ще одна гулянка завершилася успішно. Алкоголь і шумна компанія тимчасово взяли верх над всіма проблемами та переживаннями. Та тепер, коли навколо тільки ліхтарі на стовпах і де-не-де стогне сигналізація автомобіля десь на сусідній вулиці, все повернулося.

         Повернулася підла пам’ять, яка краще б зникла назавжди. Вона нагадала, що вдома ніхто не чекає. Ні, не тут на квартирі, де спить, а може ще, так само як п’яна Алла, повертається з гульок Інеса – сусідка. Саме вдома, якщо він тепер взагалі є. Батьки не хочуть її бачити, мовляв нема сили терпіти. Гулянки і п’янки дістали, кожну сесію треба проплатити. Та в чому тут вина Алли? Дівчина не розуміла. Невже вони самі не були молодими?

         Та на разі то не була головна її проблема. Крім батьків, які дівчину не розуміють і кинули Аллу, так само вчинив і хлопець, і краща подруга, та й решта всі також. Чому так сталося? Вона ж найкраща…

         Почалося все кілька років тому, коли Алла була ще в школі. Гульки від дев’ятого класу з Ліною, кращою подругою. Вони тоді були «самими класними» в невеликому містечку. Гуляли з «кльовими пацанами». Десь там були перші поцілунки, спиртне та секс. По п’яні звичайно. А потім і на тверезу голову. А ще пізніше з’явилася постійна компанія і він. Костя – кохання і мрія всього життя. Вона була з ним. І в компанії, де підлітки мають надлишок грошей. Чому так відбувається? Деякі крадуть, за іншими батьки не стежать. Головне ж в житті гроші, а не батьківська опіка і виховання. Правда ж?

         Таке життя тривало до випускного. А потім – університет у великому місті. Свобода від всілякого контролю, навіть мінімального. Тепер Алла була самостійна. Дарма, що все ж жила на гроші батьків, про це вона і не думала. Тут почалися розгули на двох фронтах: в універі, хоча там дівча рідко з’являлося, і вдома, на вихідних. Аллочка любила бути в центрі уваги. І завжди показувала себе на людях у всій красі.

         Спочатку все було просто прекрасно. Алла гуляла з Костиком. І ще з кожним юнаком, якого вона хотіла. Жоден не відмовив. Навіть його друзі. Вони ж егоїсти. Кожен окремо і всі разом. А вона – їх королева. Костянтин – її улюбленець, краща подруга – принцеса. Але ж їй, особі королівської крові, ніхто не заборонить переспати з іншим. Тим більше, що з їх компанії. А хлопець…ну що ж, він не знає. А якщо про щось і здогадується, то все одно пробачить, бо, мовляв, любить.

         З часом Алла загралася. Якось не помітила вона, що егоїсти потроху стають старшими і частково розумнішають. Вони хочуть анархії в компанії. Потроху схаменулися і, навіть, «тусуються» рідше і з головою. Тут а сцену виходить Ліна. Вона знала про всі  походеньки і витівки Алли. Чи то майже про всі. Краща подруга заговорила. Не прямо, звичайно. Почали розходитися чутки, чи краще сказати плітки. Сварки з Костиком. Тут і друзі потроху заговорили. І тут – все. Спочатку кинув хлопець. Потім компанія егоїстів почала зневажати свою королеву і з часом зовсім вигнала. А ще пізніше і Ліна заявила, що спілкуватися з Аллою не може. Бо та її обманювала і не все говорила. «Кращі подруги так не роблять». То були останні слова Ліни.

         Тепер вона сама, п’яна. Зрештою, Алла останнім часом майже завжди в такому стані. Вночі повертається на квартиру по сусідству з приватним районом, де живуть «мажори». Може, хтось з них підбере її на ніч. А може хтось інший. А може вона сама когось знайде. Втече від всіх проблем що хоч на кілька годин. Все одно найкраща. Королева егоїстів.

         А з голови все не йшли рядки з пісні: «All you can, all you can, you’ve got to take this life and live it…».

Зразковий громадянин

Микита ще раз перевірив усі замки. Останній раз поглянув на сонце, що заходило десь там за обрієм і міняло забарвлення неба зі звично блакитного на рожево-червоний. Колись в юності, в повоєнні роки колір здавався йому кривавим. Тепер, коли запал молодості давно зник і гаряче серце трохи вистигло, а сам він набрався безцінного життєвого досвіду, він бачив незрозуміле нікому тепло у тому західному небі.

         Він увійшов у хату, вісімдесятилітній дід, трохи згорблений від ваги немалих років, майже лисий, слабкий. Випив таблетки, без яких вже не уявляв своє життя. За останні кілька років це вже стало рефлексом – пити пігулки зранку і перед сном.

         На вечерю – як завжди суп, чи то юшка на моркві і картоплі. Звісно без солі і перцю. І каша, колір якої як і смак був не те, що невизначений, а, як кажуть в народі, ніякий. Діабет і проблеми з шлунком, печінкою, нирками… У такому віці простим людям важко перерахувати здорові частини свого організму. Більшість просто не звертала уваги на легкий біль чи розлад шлунку. Він же був іншим. Розумний, освічений, він знав у що згодом переростає той легкий біль. Микита любив життя. Хотів жити.

         Старий набрав чергову ложку каші – їсти її вилкою було неможливо – і згадав дитинство. Те, з чого починалося його життя – життя зразкового громадянина.

         Маленький Микитка встиг побачити війну. Коли вона закінчилась йому було вісім. Батько додому так і не повернувся. Його виховувала мати. І робила свою справу зі знанням. Вона любила сина, хоча і тримала його в колючих рукавицях.

         Школу Микита закінчив із відзнакою. Відмінник навчання. У селі йому не було рівних. Піонер, уже в свої роки – член компартії. Далі був червоний диплом в обласному ВУЗі, армія. Всюди він був першим, всюди кращим.

         Після демобілізації Микита вже завидним женихом повернувся додому і став учителем географії. Перший хлопець на селі – це про нього. Та і не тільки на своєму селі. Йому пора було створити власну сім’ю і юнак прекрасно це розумів. Та за двадцять років пошуків Микита так і не знайшов підходящої невістки для мами. Ще б пак, він, її синочок – уже директор школи. І це в 30 років! Куди там різним дояркам, свинаркам і вискочкам – вчителькам до нього?

         А коли Микиті було сорок п’ять  - мама померла. До того часу він уже сам приймав рішення, але не послухатись її не міг. А тепер уже пізно шукати пару. Директор школи тепер вже був не молодим, а зрілим мужчиною. Дівчата шукали пару за віком, а старші вже були заміжні. Так він і залишився один – слухняний син, який ні разу не заперечив матусі, ідейник – комуніст, відданий партії від п’ят до кінчиків уже сивіючого волосся. Школа його була зразковою. Сказано ж  - зразковий громадянин.

         Пізніше він став головою сільської ради. І тут він був першим. Голова працювала добре – він зробив багато корисного для села. Дороги його і досі збереглися. Десь краще, десь гірше. Тепер же нових нема кому зробити.

         А він тоді зміг. Після розпаду СРСР Микита вийшов на пенсію і на заощадження зміг купити собі новенького «Москвича».  

         Тепер він, самотній пенсіонер любив дітей. Напевно так і має бути. Час ішов і тепер Микита відчув себе самотнім. Часто навіть не було з ким поговорити. Кращий друг, що жив по сусідстві помер десь у вісімдесятих. Тепер вся радість спілкування – сусіди, що час від часу заходили в гості.

         Грошей Микиті не бракувало, тому з часом вся господарка звелася до кількох курей, а десь у 70 він і від них відмовився. У нього було все необхідне – авто, кольоровий телевізор на дистанційному управлінні, супутникова антена (вона додалась до списку недавно), телефон – домашній і мобільний (теж одна з новинок). Правда мобільного Микита не долюбляв. Новинки в його віці сприймаються не так уже й добре.

         Тоді ж, у 70 він почав пити ліки.

         А зовсім недавно він, зразковий громадянин, фактично за власний кошт звів у селі пам’ятник великому Кобзареві. Правда, тільки йому одному відомо чи то він так народ сільський  згуртовував до єдності, чи то просто хотів залишити після себе щось більше, ніж розвалені дороги та згадки про те, як він бив дітей у школі за непослух та забороняв їм ходити до школи.

         Микита ні про що не жалів. Ніколи. Що б там не було, а він, колись і тепер – зразковий громадянин.

         Старий доїв кашу, помив посуд і ліг спати. Зовсім один. Нікому не потрібний зразковий громадянин. 

Здатна змінити світ.

Вона прокинеться зранку з думками «проклятий будильник», вимкне об’єкт прокльонів і, задумавшись знову повернеться до стіни, щоб додивитися сон. Але, з розчаруванням зрозуміє, що сон уже забула і, напевно, прийдеться таки вставати. Але дає собі ще п’ять хвилин.

         З другим дзвінком будильника вона сповзає з ліжка, лаючи уже себе за те, що лягла спати вчора, а точніше вже сьогодні о пів на четверту ранку через якийсь дурнуватий серіал. А тепер мусить встати о сьомій, щоб не запізнитися. Екзамен же. Сьогодні точно потрібно прийти вчасно.

         Вона підходить до дзеркала – хорошого, яке відображало її на весь зріст і побачила картину, яка мало тішила око. На неї з іншого боку дивилася дівчина середнього росту із заспаним обличчям, чорним скуйовдженим волоссям, яке стирчало в різні сторони і темні мов ніч очі. Навіть зараз, у такому стані вона могла цими очима заворожити будь-кого, не докладаючи особливих зусиль.

         Несхвально похитає головою і, по дорозі до ванної кімнати, увімкне улюблену пісню. Те, що  треба! Вона швидко приведе себе в порядок. Ні, не просто в порядок, а зробить з себе шикарну пані, правда все ще в нічній сорочці.

         Знову підійде до дзеркала – цього разу усміхнеться й підморгне красуні навпроти. Далі все за звичайним планом – сніданок, улюблена кава, без якої, здавалося, світ завмер би на місці, сигарети. Колись вона обов’язково кине. Та чому колись?

         Погляне  з огидою на цигарку і викине у відчинене вікно. Сьогодні. Вона змінить все. Чому? Тому, що вона так хоче.

         Підбере підходящий одяг – зручні джинси і футболку, як завжди. Ще раз підійде до дзеркала і впевнено загляне у чаруючі чорні очі свого віддзеркалення. Сьогодні вони впевнені у власній силі як ніколи. Схвально кивне головою, пошле дівчинці з дзеркала повітряний поцілунок і, наспівуючи ту саму улюблену пісню випурхне з кімнати, мов ластівка з гнізда.

         Так, вона здатна змінити світ!