Зразковий громадянин

Микита ще раз перевірив усі замки. Останній раз поглянув на сонце, що заходило десь там за обрієм і міняло забарвлення неба зі звично блакитного на рожево-червоний. Колись в юності, в повоєнні роки колір здавався йому кривавим. Тепер, коли запал молодості давно зник і гаряче серце трохи вистигло, а сам він набрався безцінного життєвого досвіду, він бачив незрозуміле нікому тепло у тому західному небі.

         Він увійшов у хату, вісімдесятилітній дід, трохи згорблений від ваги немалих років, майже лисий, слабкий. Випив таблетки, без яких вже не уявляв своє життя. За останні кілька років це вже стало рефлексом – пити пігулки зранку і перед сном.

         На вечерю – як завжди суп, чи то юшка на моркві і картоплі. Звісно без солі і перцю. І каша, колір якої як і смак був не те, що невизначений, а, як кажуть в народі, ніякий. Діабет і проблеми з шлунком, печінкою, нирками… У такому віці простим людям важко перерахувати здорові частини свого організму. Більшість просто не звертала уваги на легкий біль чи розлад шлунку. Він же був іншим. Розумний, освічений, він знав у що згодом переростає той легкий біль. Микита любив життя. Хотів жити.

         Старий набрав чергову ложку каші – їсти її вилкою було неможливо – і згадав дитинство. Те, з чого починалося його життя – життя зразкового громадянина.

         Маленький Микитка встиг побачити війну. Коли вона закінчилась йому було вісім. Батько додому так і не повернувся. Його виховувала мати. І робила свою справу зі знанням. Вона любила сина, хоча і тримала його в колючих рукавицях.

         Школу Микита закінчив із відзнакою. Відмінник навчання. У селі йому не було рівних. Піонер, уже в свої роки – член компартії. Далі був червоний диплом в обласному ВУЗі, армія. Всюди він був першим, всюди кращим.

         Після демобілізації Микита вже завидним женихом повернувся додому і став учителем географії. Перший хлопець на селі – це про нього. Та і не тільки на своєму селі. Йому пора було створити власну сім’ю і юнак прекрасно це розумів. Та за двадцять років пошуків Микита так і не знайшов підходящої невістки для мами. Ще б пак, він, її синочок – уже директор школи. І це в 30 років! Куди там різним дояркам, свинаркам і вискочкам – вчителькам до нього?

         А коли Микиті було сорок п’ять  - мама померла. До того часу він уже сам приймав рішення, але не послухатись її не міг. А тепер уже пізно шукати пару. Директор школи тепер вже був не молодим, а зрілим мужчиною. Дівчата шукали пару за віком, а старші вже були заміжні. Так він і залишився один – слухняний син, який ні разу не заперечив матусі, ідейник – комуніст, відданий партії від п’ят до кінчиків уже сивіючого волосся. Школа його була зразковою. Сказано ж  - зразковий громадянин.

         Пізніше він став головою сільської ради. І тут він був першим. Голова працювала добре – він зробив багато корисного для села. Дороги його і досі збереглися. Десь краще, десь гірше. Тепер же нових нема кому зробити.

         А він тоді зміг. Після розпаду СРСР Микита вийшов на пенсію і на заощадження зміг купити собі новенького «Москвича».  

         Тепер він, самотній пенсіонер любив дітей. Напевно так і має бути. Час ішов і тепер Микита відчув себе самотнім. Часто навіть не було з ким поговорити. Кращий друг, що жив по сусідстві помер десь у вісімдесятих. Тепер вся радість спілкування – сусіди, що час від часу заходили в гості.

         Грошей Микиті не бракувало, тому з часом вся господарка звелася до кількох курей, а десь у 70 він і від них відмовився. У нього було все необхідне – авто, кольоровий телевізор на дистанційному управлінні, супутникова антена (вона додалась до списку недавно), телефон – домашній і мобільний (теж одна з новинок). Правда мобільного Микита не долюбляв. Новинки в його віці сприймаються не так уже й добре.

         Тоді ж, у 70 він почав пити ліки.

         А зовсім недавно він, зразковий громадянин, фактично за власний кошт звів у селі пам’ятник великому Кобзареві. Правда, тільки йому одному відомо чи то він так народ сільський  згуртовував до єдності, чи то просто хотів залишити після себе щось більше, ніж розвалені дороги та згадки про те, як він бив дітей у школі за непослух та забороняв їм ходити до школи.

         Микита ні про що не жалів. Ніколи. Що б там не було, а він, колись і тепер – зразковий громадянин.

         Старий доїв кашу, помив посуд і ліг спати. Зовсім один. Нікому не потрібний зразковий громадянин.