***

- Здрастуй, друже! Пробач, що так давно не заходив. Сам розумієш – робота, дім, сім’я. У мене, знаєш, усе добре. Тихо, спокійно. Нарешті закінчив з ремонтом. Пам’ятаєш, я казав тобі, ще з півроку тому, що хочу трохи змінити обстановку, оновити квартиру. От тепер тільки докінчив. А ще, недавно була зустріч однокласників. Всі тебе згадували. У більшості наших також усе добре. Петя Костюк – депутат міськради. Анька вийшла за бізнесмена і народила йому трійню. Уявляєш? Волкова – мати трьох дітей. Хоча сама ще як немовля. Словом, час біжить, все потроху стає так, як має бути. Тільки Олеся Крикуна посадили. П’яна бійка. Чотири роки за ґратами тепер просидить. От вас обох і не вистачало. Ти не проти, якщо я куритиму? Так, я тепер курю. Не часто, та іноді просто не можу інакше. Не суди суворо. Як би там не було, а переживань вистачає. Нерви трачу на всілякі дурниці. Кожного року все більше нервують різні дрібниці. Ти не переживай, я не захоплююся занадто. Та і вагу допомагає контролювати. Бачиш, який я став? Ще трохи і «пивний живіт» буде видно. Сидяча робота, хороша зарплата і таке інше. А ще, не знаю, чи правильно тобі це казати…я бачив її. Зовсім недавно, кілька днів тому. Весела, життєрадісна. З дітками гуляє. Як мене побачила, повернула в інший бік. Досі не вірю, що ти через неї… Ні, я не плачу. Просто і досі не можу нормально сприймати, що тебе вже нема з нами…навіть після двадцяти одного року. Знаєш, мені пора. Робота і все таке. Обіцяю заходити частіше. І ще ось, я тут тобі приніс.

            Чоловік середніх віків, уже з першими проблисками сивини, поклав чотири троянди на могилу друга, викинув недопалок у сміття, проказав молитву і пішов до виходу з цвинтаря.

Дорогому другу К.Д. Вічна пам’ять

***

І, все-таки, людина людині – вовк. Хоча ні, змія. Але…знову не точно. Нема в природі більше аналога. Хай буде просто звір. Найгірший, найстрашніший хижак і найлютіший ворог. Кожен думає про себе. Як зробити добре тільки собі. Та цього мало. Треба ще погано ближньому. Жінку вродливішу, ніж в сусіда, хату більшу, машину новішу. А як у нього щось краще, то жаба давить. І вже він не друг ніякий, а перший ворог.

            Ось іде Іван. Молодий, сильний ще. Він хоче всього і відразу. Одна біда – нема бажання працювати. Для нього все – чергова доза. Алкоголю, наркотику – різниці немає. Як і грошей, зрештою. Та заробляти він не буде. Краще відбере. В когось меншого, слабшого. І цікавитись не буде у жертви, чи то, часом, не останні копійки. Нащо йому того?

            А он де Петро. Він теж молодий, та не такий і сильний. Та і насилля не любить. А так хочеться морозива. Чи піде заробляти Петя? Довго, та і працювати, знов таки, треба. Краще він набреше людям, що інвалід, жебрак. Пройде кілька автобусів, зігнувшись  у три погибелі. Отримає і на морозиво, і на пиво з горішками. Обманув людей? Кому яке діло? І байдуже, що наступного разу той, кому дійсно потрібна милостиня, її не отримає.

            Знайомтесь, Олександра. Вона працює. Середнє приватне підприємство. Цілий день вона усміхається своїм співробітникам, щоб потім прийти додому і згадати їх матерів, бабусь та інших родичів. Той грамоту отримав, ця підвищення позачергове, а Олександру і не згадали. Ніхто ж, крім неї, звісно, не заслужив на ту похвалу, а отримали. Сашенька і не думає, що люди також працюють і хапаються за найменші соломинки, щоб підтягнутись до чогось кращого. Вона і так найкраща. Це, звичайно, всі бачать і знають, але нагороду ніхто не дає і не возносить над всіма. Хоча давно мали б.

            Анатолій Степанович. Саме так. Ніякий не Толя. Давно його ніхто вже так не називає. Колись, в дитинстві – батьки, родичі, друзі. Пізніше дружина. Але вона, невдячна, пішла від багатого бізнесмена. Він-то думав: б’є – значить любить. А жінка не розуміла його турботи і ласки. Пішла, дітей забрала, ще й підло частину грошей відсудила. Батьки давно померли. Родичів сам прогнав. Бо ще захочуть, щоб він їм гроші давав і подарунки коштовні робив. А то ж його кровні. Сам вкрав. Тобто, заробив. А друзі? Нема їх більше. Залишились тільки партнери по бізнесу та купа ворогів. І ще коханка. Кожен місяць інша.

            Може то все в дитинстві ще закладається батьками? Чи кожен з нас звір від природи і тільки виховання правильне може щось змінити? Он де трирічна Настуня відібрала в молодшого братика іграшку, ще й по голові вдарила. А ще дитя зовсім. Не розуміє нічого. Або все-таки розуміє і робить так, як природа-матінка підказує?

            Вчора Василь і Семен були кращими друзями. А сьогодні побились. Завтра разом нап’ються. Катя з Ірою зробили інакше. Недавно ще берегли найпотаємніші таємниці одна одної, а зараз розказують наперебій де з ким і за що.

            Кожен зі шкіри ладен вистрибнути, аби лише ближньому було гірше. Все добре собі. І побільше. Міри не відчувають люди. Ними керують гроші, заздрість, зневага, підлабузництво, зрада, корисливість. Бо вони цій владі піддаються і добровільно йдуть в рабство. Все роблять заради власного збагачення. Не бачать речей дійсно цінних. Чи таки бачать? І справді цінне стараються загребти собі?  

Нова весна

Ось уже кілька десятків років я топчу землю. Що зробив за весь цей час? Практично нічого. Вагомого. А так – закінчив школу. Міг би мати медаль, та що вона, скажіть, дає? Ще один папірець серед багатьох складених акуратно у файлик і захованих у шафу. Кому вони потрібні? Що вони значать для когось іншого? Нічого.

         Після школи був ВНЗ. Теж без всяких відзнак, зате держбюджет і стипендія. Вона полегшила батькам життя хоч трохи. Життя студента веселе та яскраве. Найбільше спогадів потім звідси. В більшості випадків. Переважаючій більшості. А я почав десь там втрачати щось дуже важливе, що дотепер не можу знайти.

         Далі робота. Одноманітна і не така уже й цікава, як здавалося колись мені, юному зеленому школяреві, який вибирав майбутній фах. Так, працюю за спеціальністю, отримую нормальну, вищу за середню зарплату. Та чи приносить це мені задоволення? Спочатку так, а тепер…І зараз вже не покидає мене відчуття втрати.

         Що я втратив? Сенс життя, ось що. Чому? Не знаю… Але, якщо подумати, для чого я живу? Зробити щось велике? Змінити світ? Народити дітей? Покращити умови проживання для майбутніх поколінь?

         А для чого це все потрібно? Все одно рано чи пізно ми покинемо цей світ і тут залишаться всі наші пожитки, статки, слава, ім’я.

         Ні, суїцидальних думок в мене немає, та й не було ніколи. Самогубство – найлегший і найшвидший вихід із ситуації, втеча від всіх проблем одночасно. Я ж від проблем не втікаю.  Так от питання залишається відкритим – для чого ми живемо?

         Я довго шукав відповідь, пливучи за течією. Збоку моє життя могло б здаватися ідеальним – молодий, перспективний, власна квартира і авто, хороша високооплачувана робота. Чого ще можна хотіти? Справді, мені пророкують велике майбутнє і я не проти. Та насправді моє існування не можна назвати життям.

         Життя без змісту – це ж просто існування, хіба ні?

         Та все ж є одне хороше. Недавно прийшла до нас новенька співробітниця. Маленька на зріст, струнка темноволоса із червоними тонкими губами і чорними, як вуглики очима. Так от очі ці – сенс мого життя.

         Як таке може бути? Не знаю. Я всього лиш проста людина, а кохання – дар, даний нам небом, Богом, космосом, чи в що ви там ще вірите. Справді, тільки заради цього почуття варто жити.

         Знаєте, кажуть, що людська життя як пори року: спочатку ти молодий і зелений як весна, потім дозріваєш для самостійного життя, зерно в жнива, потім стаєш мудрим і досвідченим мов осінь. Далі зима.

         Так от дівчина ця – моя нова весна, яка посунула небажану зиму, що прийшла до мене передчасно.  

Лекція

Звичайний весняний день почався звичайним сходом сонця, яке звично побудило всіх, чи майже всіх студентів і погнала на пари. Найбільше з цим пощастило студентам четвертого курсу журналістського факультету. Сьогодні їм потрібно потрапити на першу пару обов’язково – викладач проставляв оцінки переважно за відвідування його лекцій.  

            Тому з самого ранку у напівпустому приміщенні двері триста чотирнадцятої аудиторії підпирали близько сотні студентів. Пара почалася, викладача не було. Дивно, він завжди приходив швидше на п’ять хвилин.

            Нудні лекції, на яких половина студентів дрімала, інша сиділа з навушниками у вухах. Писати по дві сторінки за лекцію можна було встигнути навіть так. Більше часу вони мали слухати нудні байки викладача, які, напевно, здавалися дотепними лише йому одному. Тому ніхто й не розчаровувався. Навіть навпаки. Серед публіки вже виникли ідеї покинути навчальний корпус і розпорядитися вільним часом на власний розсуд.

            Саме тоді, коли всі вже повернулися в сторону виходу, там з’явився чоловік. Він йшов впевнено і очевидно, що в руці його був ключ, хоча самого його розгледіти можливості не було – він йшов з добре освітленого коридору, а очі студентів звикли вже до напівтемряви. Те, що чоловік був заміною їх викладача зрозуміли всі й одразу. Куди ж йому ще було йти з ключем, коли заняття всі давно розпочалися?

            Він підійшов до дверей, все ще не оцінений студентами, відчинив їх і впустив у аудиторію натовп, який рвався зайняти не перші, як завжди, а останні парти. Всі очікували такої ж нудної лекції, як завжди і чекали можливості додивитися останні сни. Але…

            Середнього росту чоловік років сорока п’яти увійшов останнім. У білому довгому пальто і капелюсі, перекинутий через плече чорному шарфі, який так пасував до взуття й стрічки того ж кольору на головному уборі. В руках паличка. Він опирався на неї, та скоріше робив це за звичкою, ніж через потребу. Викладач, принаймні всі думали, що він викладач, з грацією лева зняв капелюха й поклав його на стіл, сам зайняв місце за кафедрою. Впевненим поглядом синіх очей він окинув присутніх. Чоловік був красивим. Навіть зараз, в уже не юний вік він, напевно міг би бути моделлю, якби не працював зі студентами.

             - Всім доброго ранку! – його голос звучав наче мелодія. Деякі дівчата вже встигли захопитися цим дядечком і просто випромінювали бажання пересісти поближче до нього. На привітання ж всі байдуже встали зі своїх місць і за секунду знову сіли. Так тут заведено вітатися з викладачами.

             - Цікаво…бачу всі налаштовані на роботу. Ну що ж, я вас зараз трохи заохочу. Але не все одразу.

            Йому таки вдалося привернути увагу більшості студентів, що не могло не тішити.

             - Мене звати Дон Купі. Так-так. Я приїхав до вас з Італії. Венеції – якщо точніше. Працюю там в університеті психології. Сьогодні я буду заміняти вашого лектора. Він трохи кгм…прихворів. Та заняття наше буде незвичайним.

            Тепер вже всі погляди були приковані до того, хто стояв за кафедрою. Він, очевидно був задоволений собою.

            - Отож, я попрошу вас зараз допомогти мені і моєму університету у проведенні одного експерименту. Ми поговоримо про кохання.

             - Ого – почулися виклики із аудиторії.

             - Так. І для початку я попрошу вас розділитися на дві половини – на тих, хто в кохання вірить і протилежних їм. Відповідно займіть дві половини аудиторії.

            На «перетасовку» студентів пішло близько п’яти хвилин. Група тих, хто вірить становила близько три чверті від всіх присутніх. Серед них яскраво виділялася пара закоханих. Вони сиділи разом і трималися за руки.

            Та на подив чоловіка з тростиною на своєму місці посеред аудиторії залишився один студент. Звичайний нічим не примітний на перший погляд хлопчина з навушником у одному вусі. Це трохи обурило викладача, та він взяв себе в руки.

             - Юначе, я попросив…

             - Я все чув. – Він поглянув на старшого співбесідника і той вперше не зрозумів, що побачив в очах іншої людини. Це була байдужість розбавлена мінімальною зацікавленістю. – Просто,  - продовжив юнак, - я не належу ні до якої з груп.

             - Тобто? – Таке Дон Купі чув уперше.

             - Тобто я не визначився чи існує кохання. Відразу скажу, щоб уникнути лишніх запитань, стосунки в мене були. Закінчилися вони досить давно, тобто я зараз не в депресії, як ви можете подумати.

             - Тоді що заважає вам визначитися?

             - Те, що я шукаю чогось більшого, ніж вони – він кивнув у сторону тих, хто вірить. – Щось таке, чого не можуть знайти вони – тепер студент показав у протилежну сторону аудиторії.

             - І вас не переконує ця чарівна пара на третій парті?

             - Знаєте, їхні стосунки, якщо можна так назвати цю форму спілкування…Словом, розійдуться вони…менше, ніж через місяць.

            Ті що не вірять весело загуділи.

             - Гей, думай перед тим, як говорити! – гаркнув «закоханий».

             - Спокійно, панове! Ми всі цивілізовані люди і вам – лектор звернувся до юнака з дівчиною – не обов’язково слухати його, чи не так?

            Слова Дона Купі заспокоїли молодика. Він повернувся до своєї дівчини. Та лектора здивувало те, що інший студент був таки правий. От тільки звідки він знав?

             - Як вас звати?

             - Юрій.

             - Цікавий ви екземпляр. Та можу з впевненістю вам сказати, що коли ви знайдете відповідь на питання «вірити в кохання чи ні?», вона вас повністю влаштує.

             - Поживемо – побачимо.

             - А для чого так довго чекати – лектор відійшов від кафедри і попрямував до студента, та зараз ніхто чомусь не звертав на нього уваги. Дон Купі вийняв з кишені маленьку стрілу. До неї був прикріплений папірус з написом красивим писарським шрифтом «Ніна». Чоловік з тростиною підійшов до хлопця і задумався.

             - Зазвичай, я так не роблю, – зараз він говорив наче сам із собою, - та для тебе зроблю вийняток. Ви з нею варті одне одного.

            Він приклав стрілу боком до лоба студента, потім повернувся за кафедру. Ніхто, здавалося й не помітив того, що  Дон Купі відходив від свого місця. Лекція продовжилась.

             - Тепер я хотів би послухати представника вашої сторони, оскільки із закоханими все більш-менш зрозуміло.

             - А що тут слухати? – Озвався найсміливіший і, напевно, найбільш впевнений у своїй правоті. – Я можу все ваше кохання пояснити з точки зору науки. Та і невже ви хочете сказати, що я, наприклад, можу мати щось спільне з такою, як Анюта?

            Анюта терпеливо промовчала. Вони завжди одне одного недолюблювали. Юрій і Микола, так звали представника тих, хто не вірять, були дуже розумними перспективними студентами. Анюта – гламурна дівчинка, таткова доня. Все було зрозуміло лише з першого погляду на цих двох, о Юрко нейтрально сприймав конкретну дівчину. Точніше йому було до неї байдуже.

             - Тобто ви впевнені, що ніколи не покохаєте, тим більше таку, як Аня?

            Отримавши схвальний кивок, Дон Купі задоволено знову потягнувся до кишені. Цього разу він витягнув дві стріли. Імена співпадали точно – Микола та Анна. Чоловік з тростиною жбурнув стрілу з його ім’ям в дівчину, в нього – з її. І знову продовжив лекцію. Ніхто й не помітив рухів викладача.

             - Що ж, я вислухав цікаві думки і, сподіваюся, ви теж не нудьгували. Всім дякую за увагу. До побачення!

            Студенти кинулись до виходу. Все ж, сьогодні було цікавіше, ніж завжди. Дон Купі підійшов до Юрка вже на вулиці.

             - Ви не викладач. У Венеції нема названого вами університету. І наш лектор не хворий. Йому тридцять три, але ніколи дружини чи коханки не було. Затятий холостяк, розумієте. А сьогодні зранку, саме коли ви нас пересадили, він йшов в обнімку з симпатичною жінкою. Нічого не поясните?

            «Хм…А ти таки цікавий екземпляр, навіть дуже. Так мене викрити ще ніхто не міг. Але і ти вже став моєю жертвою.» - Подумав Дон Купі. Він нічого не відповів. Натомість штовхнув Юру на дівчину, яка проходила повз.

            Юнак збив її з ніг. Обернувся, щоб сказати кілька  неприємних слів, тільки не знав кому. Не пам’ятав, що було на парі. Тобто знав, що був хтось на заміні, пара як пара. Впевненості в ньому було не багато. Її потім додадуть одногрупники: «пара як пара, нічого незвичного». А зараз не до того.

            Юра підняв дівчину. Вона обуреними чорними очима зміряла його неприємним поглядом. Русява коса до пояса, тонкі червоні губи і прямий ніс. Вона була прекрасна, хоча зараз і тримала в собі все зло світу і збиралася виплеснути його на свого кривдника.

             - Вибачте будь ласка. Я…сьогодні якийсь неуважний, напевно встав не з тої ноги. Вибачте ще раз. Мене звуть Юрій. Давайте я пригощу вас морозивом.

            Він мимоволі прийнявся чистити одяг дівчини прямо посеред вулиці. Це так її здивувало…Він був чемним і приємним у спілкуванні. Вся злість, чи майже вся, десь ніби розчинилася.

-          Ніна. Вершкове.

-          Що?

-          Я люблю вершкове морозиво.

Дівчина усміхнулася, взяла його за руку і потягнула у своє улюблене кафе.

-          А ще я сьогодні нічого не їла зранку. Не подумай, що я нахаба, яка любить харчуватися за чужий рахунок.

-          Дівчина не платить ні за що, коли зі мною. Думаю, моєї стипендії вистачить на сніданок.

-          Хвалько.

-          Вибач, це я випадково.

Обоє засміялися. Далі до кафе йшли мовчки.

Юра і Ніна одружилися. Вони ніколи не сварилися. Дійсно, варті одне одного. Доповнювали і були разом наче одне ціле. Микола і Анна вже наступного тижня після дивної лекції. Потім також одружились. Коля, звісно, змінив свою точку зору відносно кохання. Закохана пара, яку Юра мимоволі образив тики розпалася. Через два з половиною тижні.

Лекція Дона Купі змінила багато життів. Можливо, завтра зранку він прийде на заміну і до вас? Чоловік у білому з тростиною…