***

- Здрастуй, друже! Пробач, що так давно не заходив. Сам розумієш – робота, дім, сім’я. У мене, знаєш, усе добре. Тихо, спокійно. Нарешті закінчив з ремонтом. Пам’ятаєш, я казав тобі, ще з півроку тому, що хочу трохи змінити обстановку, оновити квартиру. От тепер тільки докінчив. А ще, недавно була зустріч однокласників. Всі тебе згадували. У більшості наших також усе добре. Петя Костюк – депутат міськради. Анька вийшла за бізнесмена і народила йому трійню. Уявляєш? Волкова – мати трьох дітей. Хоча сама ще як немовля. Словом, час біжить, все потроху стає так, як має бути. Тільки Олеся Крикуна посадили. П’яна бійка. Чотири роки за ґратами тепер просидить. От вас обох і не вистачало. Ти не проти, якщо я куритиму? Так, я тепер курю. Не часто, та іноді просто не можу інакше. Не суди суворо. Як би там не було, а переживань вистачає. Нерви трачу на всілякі дурниці. Кожного року все більше нервують різні дрібниці. Ти не переживай, я не захоплююся занадто. Та і вагу допомагає контролювати. Бачиш, який я став? Ще трохи і «пивний живіт» буде видно. Сидяча робота, хороша зарплата і таке інше. А ще, не знаю, чи правильно тобі це казати…я бачив її. Зовсім недавно, кілька днів тому. Весела, життєрадісна. З дітками гуляє. Як мене побачила, повернула в інший бік. Досі не вірю, що ти через неї… Ні, я не плачу. Просто і досі не можу нормально сприймати, що тебе вже нема з нами…навіть після двадцяти одного року. Знаєш, мені пора. Робота і все таке. Обіцяю заходити частіше. І ще ось, я тут тобі приніс.

            Чоловік середніх віків, уже з першими проблисками сивини, поклав чотири троянди на могилу друга, викинув недопалок у сміття, проказав молитву і пішов до виходу з цвинтаря.

Дорогому другу К.Д. Вічна пам’ять

***

І, все-таки, людина людині – вовк. Хоча ні, змія. Але…знову не точно. Нема в природі більше аналога. Хай буде просто звір. Найгірший, найстрашніший хижак і найлютіший ворог. Кожен думає про себе. Як зробити добре тільки собі. Та цього мало. Треба ще погано ближньому. Жінку вродливішу, ніж в сусіда, хату більшу, машину новішу. А як у нього щось краще, то жаба давить. І вже він не друг ніякий, а перший ворог.

            Ось іде Іван. Молодий, сильний ще. Він хоче всього і відразу. Одна біда – нема бажання працювати. Для нього все – чергова доза. Алкоголю, наркотику – різниці немає. Як і грошей, зрештою. Та заробляти він не буде. Краще відбере. В когось меншого, слабшого. І цікавитись не буде у жертви, чи то, часом, не останні копійки. Нащо йому того?

            А он де Петро. Він теж молодий, та не такий і сильний. Та і насилля не любить. А так хочеться морозива. Чи піде заробляти Петя? Довго, та і працювати, знов таки, треба. Краще він набреше людям, що інвалід, жебрак. Пройде кілька автобусів, зігнувшись  у три погибелі. Отримає і на морозиво, і на пиво з горішками. Обманув людей? Кому яке діло? І байдуже, що наступного разу той, кому дійсно потрібна милостиня, її не отримає.

            Знайомтесь, Олександра. Вона працює. Середнє приватне підприємство. Цілий день вона усміхається своїм співробітникам, щоб потім прийти додому і згадати їх матерів, бабусь та інших родичів. Той грамоту отримав, ця підвищення позачергове, а Олександру і не згадали. Ніхто ж, крім неї, звісно, не заслужив на ту похвалу, а отримали. Сашенька і не думає, що люди також працюють і хапаються за найменші соломинки, щоб підтягнутись до чогось кращого. Вона і так найкраща. Це, звичайно, всі бачать і знають, але нагороду ніхто не дає і не возносить над всіма. Хоча давно мали б.

            Анатолій Степанович. Саме так. Ніякий не Толя. Давно його ніхто вже так не називає. Колись, в дитинстві – батьки, родичі, друзі. Пізніше дружина. Але вона, невдячна, пішла від багатого бізнесмена. Він-то думав: б’є – значить любить. А жінка не розуміла його турботи і ласки. Пішла, дітей забрала, ще й підло частину грошей відсудила. Батьки давно померли. Родичів сам прогнав. Бо ще захочуть, щоб він їм гроші давав і подарунки коштовні робив. А то ж його кровні. Сам вкрав. Тобто, заробив. А друзі? Нема їх більше. Залишились тільки партнери по бізнесу та купа ворогів. І ще коханка. Кожен місяць інша.

            Може то все в дитинстві ще закладається батьками? Чи кожен з нас звір від природи і тільки виховання правильне може щось змінити? Он де трирічна Настуня відібрала в молодшого братика іграшку, ще й по голові вдарила. А ще дитя зовсім. Не розуміє нічого. Або все-таки розуміє і робить так, як природа-матінка підказує?

            Вчора Василь і Семен були кращими друзями. А сьогодні побились. Завтра разом нап’ються. Катя з Ірою зробили інакше. Недавно ще берегли найпотаємніші таємниці одна одної, а зараз розказують наперебій де з ким і за що.

            Кожен зі шкіри ладен вистрибнути, аби лише ближньому було гірше. Все добре собі. І побільше. Міри не відчувають люди. Ними керують гроші, заздрість, зневага, підлабузництво, зрада, корисливість. Бо вони цій владі піддаються і добровільно йдуть в рабство. Все роблять заради власного збагачення. Не бачать речей дійсно цінних. Чи таки бачать? І справді цінне стараються загребти собі?  

Нова весна

Ось уже кілька десятків років я топчу землю. Що зробив за весь цей час? Практично нічого. Вагомого. А так – закінчив школу. Міг би мати медаль, та що вона, скажіть, дає? Ще один папірець серед багатьох складених акуратно у файлик і захованих у шафу. Кому вони потрібні? Що вони значать для когось іншого? Нічого.

         Після школи був ВНЗ. Теж без всяких відзнак, зате держбюджет і стипендія. Вона полегшила батькам життя хоч трохи. Життя студента веселе та яскраве. Найбільше спогадів потім звідси. В більшості випадків. Переважаючій більшості. А я почав десь там втрачати щось дуже важливе, що дотепер не можу знайти.

         Далі робота. Одноманітна і не така уже й цікава, як здавалося колись мені, юному зеленому школяреві, який вибирав майбутній фах. Так, працюю за спеціальністю, отримую нормальну, вищу за середню зарплату. Та чи приносить це мені задоволення? Спочатку так, а тепер…І зараз вже не покидає мене відчуття втрати.

         Що я втратив? Сенс життя, ось що. Чому? Не знаю… Але, якщо подумати, для чого я живу? Зробити щось велике? Змінити світ? Народити дітей? Покращити умови проживання для майбутніх поколінь?

         А для чого це все потрібно? Все одно рано чи пізно ми покинемо цей світ і тут залишаться всі наші пожитки, статки, слава, ім’я.

         Ні, суїцидальних думок в мене немає, та й не було ніколи. Самогубство – найлегший і найшвидший вихід із ситуації, втеча від всіх проблем одночасно. Я ж від проблем не втікаю.  Так от питання залишається відкритим – для чого ми живемо?

         Я довго шукав відповідь, пливучи за течією. Збоку моє життя могло б здаватися ідеальним – молодий, перспективний, власна квартира і авто, хороша високооплачувана робота. Чого ще можна хотіти? Справді, мені пророкують велике майбутнє і я не проти. Та насправді моє існування не можна назвати життям.

         Життя без змісту – це ж просто існування, хіба ні?

         Та все ж є одне хороше. Недавно прийшла до нас новенька співробітниця. Маленька на зріст, струнка темноволоса із червоними тонкими губами і чорними, як вуглики очима. Так от очі ці – сенс мого життя.

         Як таке може бути? Не знаю. Я всього лиш проста людина, а кохання – дар, даний нам небом, Богом, космосом, чи в що ви там ще вірите. Справді, тільки заради цього почуття варто жити.

         Знаєте, кажуть, що людська життя як пори року: спочатку ти молодий і зелений як весна, потім дозріваєш для самостійного життя, зерно в жнива, потім стаєш мудрим і досвідченим мов осінь. Далі зима.

         Так от дівчина ця – моя нова весна, яка посунула небажану зиму, що прийшла до мене передчасно.  

Лекція

Звичайний весняний день почався звичайним сходом сонця, яке звично побудило всіх, чи майже всіх студентів і погнала на пари. Найбільше з цим пощастило студентам четвертого курсу журналістського факультету. Сьогодні їм потрібно потрапити на першу пару обов’язково – викладач проставляв оцінки переважно за відвідування його лекцій.  

            Тому з самого ранку у напівпустому приміщенні двері триста чотирнадцятої аудиторії підпирали близько сотні студентів. Пара почалася, викладача не було. Дивно, він завжди приходив швидше на п’ять хвилин.

            Нудні лекції, на яких половина студентів дрімала, інша сиділа з навушниками у вухах. Писати по дві сторінки за лекцію можна було встигнути навіть так. Більше часу вони мали слухати нудні байки викладача, які, напевно, здавалися дотепними лише йому одному. Тому ніхто й не розчаровувався. Навіть навпаки. Серед публіки вже виникли ідеї покинути навчальний корпус і розпорядитися вільним часом на власний розсуд.

            Саме тоді, коли всі вже повернулися в сторону виходу, там з’явився чоловік. Він йшов впевнено і очевидно, що в руці його був ключ, хоча самого його розгледіти можливості не було – він йшов з добре освітленого коридору, а очі студентів звикли вже до напівтемряви. Те, що чоловік був заміною їх викладача зрозуміли всі й одразу. Куди ж йому ще було йти з ключем, коли заняття всі давно розпочалися?

            Він підійшов до дверей, все ще не оцінений студентами, відчинив їх і впустив у аудиторію натовп, який рвався зайняти не перші, як завжди, а останні парти. Всі очікували такої ж нудної лекції, як завжди і чекали можливості додивитися останні сни. Але…

            Середнього росту чоловік років сорока п’яти увійшов останнім. У білому довгому пальто і капелюсі, перекинутий через плече чорному шарфі, який так пасував до взуття й стрічки того ж кольору на головному уборі. В руках паличка. Він опирався на неї, та скоріше робив це за звичкою, ніж через потребу. Викладач, принаймні всі думали, що він викладач, з грацією лева зняв капелюха й поклав його на стіл, сам зайняв місце за кафедрою. Впевненим поглядом синіх очей він окинув присутніх. Чоловік був красивим. Навіть зараз, в уже не юний вік він, напевно міг би бути моделлю, якби не працював зі студентами.

             - Всім доброго ранку! – його голос звучав наче мелодія. Деякі дівчата вже встигли захопитися цим дядечком і просто випромінювали бажання пересісти поближче до нього. На привітання ж всі байдуже встали зі своїх місць і за секунду знову сіли. Так тут заведено вітатися з викладачами.

             - Цікаво…бачу всі налаштовані на роботу. Ну що ж, я вас зараз трохи заохочу. Але не все одразу.

            Йому таки вдалося привернути увагу більшості студентів, що не могло не тішити.

             - Мене звати Дон Купі. Так-так. Я приїхав до вас з Італії. Венеції – якщо точніше. Працюю там в університеті психології. Сьогодні я буду заміняти вашого лектора. Він трохи кгм…прихворів. Та заняття наше буде незвичайним.

            Тепер вже всі погляди були приковані до того, хто стояв за кафедрою. Він, очевидно був задоволений собою.

            - Отож, я попрошу вас зараз допомогти мені і моєму університету у проведенні одного експерименту. Ми поговоримо про кохання.

             - Ого – почулися виклики із аудиторії.

             - Так. І для початку я попрошу вас розділитися на дві половини – на тих, хто в кохання вірить і протилежних їм. Відповідно займіть дві половини аудиторії.

            На «перетасовку» студентів пішло близько п’яти хвилин. Група тих, хто вірить становила близько три чверті від всіх присутніх. Серед них яскраво виділялася пара закоханих. Вони сиділи разом і трималися за руки.

            Та на подив чоловіка з тростиною на своєму місці посеред аудиторії залишився один студент. Звичайний нічим не примітний на перший погляд хлопчина з навушником у одному вусі. Це трохи обурило викладача, та він взяв себе в руки.

             - Юначе, я попросив…

             - Я все чув. – Він поглянув на старшого співбесідника і той вперше не зрозумів, що побачив в очах іншої людини. Це була байдужість розбавлена мінімальною зацікавленістю. – Просто,  - продовжив юнак, - я не належу ні до якої з груп.

             - Тобто? – Таке Дон Купі чув уперше.

             - Тобто я не визначився чи існує кохання. Відразу скажу, щоб уникнути лишніх запитань, стосунки в мене були. Закінчилися вони досить давно, тобто я зараз не в депресії, як ви можете подумати.

             - Тоді що заважає вам визначитися?

             - Те, що я шукаю чогось більшого, ніж вони – він кивнув у сторону тих, хто вірить. – Щось таке, чого не можуть знайти вони – тепер студент показав у протилежну сторону аудиторії.

             - І вас не переконує ця чарівна пара на третій парті?

             - Знаєте, їхні стосунки, якщо можна так назвати цю форму спілкування…Словом, розійдуться вони…менше, ніж через місяць.

            Ті що не вірять весело загуділи.

             - Гей, думай перед тим, як говорити! – гаркнув «закоханий».

             - Спокійно, панове! Ми всі цивілізовані люди і вам – лектор звернувся до юнака з дівчиною – не обов’язково слухати його, чи не так?

            Слова Дона Купі заспокоїли молодика. Він повернувся до своєї дівчини. Та лектора здивувало те, що інший студент був таки правий. От тільки звідки він знав?

             - Як вас звати?

             - Юрій.

             - Цікавий ви екземпляр. Та можу з впевненістю вам сказати, що коли ви знайдете відповідь на питання «вірити в кохання чи ні?», вона вас повністю влаштує.

             - Поживемо – побачимо.

             - А для чого так довго чекати – лектор відійшов від кафедри і попрямував до студента, та зараз ніхто чомусь не звертав на нього уваги. Дон Купі вийняв з кишені маленьку стрілу. До неї був прикріплений папірус з написом красивим писарським шрифтом «Ніна». Чоловік з тростиною підійшов до хлопця і задумався.

             - Зазвичай, я так не роблю, – зараз він говорив наче сам із собою, - та для тебе зроблю вийняток. Ви з нею варті одне одного.

            Він приклав стрілу боком до лоба студента, потім повернувся за кафедру. Ніхто, здавалося й не помітив того, що  Дон Купі відходив від свого місця. Лекція продовжилась.

             - Тепер я хотів би послухати представника вашої сторони, оскільки із закоханими все більш-менш зрозуміло.

             - А що тут слухати? – Озвався найсміливіший і, напевно, найбільш впевнений у своїй правоті. – Я можу все ваше кохання пояснити з точки зору науки. Та і невже ви хочете сказати, що я, наприклад, можу мати щось спільне з такою, як Анюта?

            Анюта терпеливо промовчала. Вони завжди одне одного недолюблювали. Юрій і Микола, так звали представника тих, хто не вірять, були дуже розумними перспективними студентами. Анюта – гламурна дівчинка, таткова доня. Все було зрозуміло лише з першого погляду на цих двох, о Юрко нейтрально сприймав конкретну дівчину. Точніше йому було до неї байдуже.

             - Тобто ви впевнені, що ніколи не покохаєте, тим більше таку, як Аня?

            Отримавши схвальний кивок, Дон Купі задоволено знову потягнувся до кишені. Цього разу він витягнув дві стріли. Імена співпадали точно – Микола та Анна. Чоловік з тростиною жбурнув стрілу з його ім’ям в дівчину, в нього – з її. І знову продовжив лекцію. Ніхто й не помітив рухів викладача.

             - Що ж, я вислухав цікаві думки і, сподіваюся, ви теж не нудьгували. Всім дякую за увагу. До побачення!

            Студенти кинулись до виходу. Все ж, сьогодні було цікавіше, ніж завжди. Дон Купі підійшов до Юрка вже на вулиці.

             - Ви не викладач. У Венеції нема названого вами університету. І наш лектор не хворий. Йому тридцять три, але ніколи дружини чи коханки не було. Затятий холостяк, розумієте. А сьогодні зранку, саме коли ви нас пересадили, він йшов в обнімку з симпатичною жінкою. Нічого не поясните?

            «Хм…А ти таки цікавий екземпляр, навіть дуже. Так мене викрити ще ніхто не міг. Але і ти вже став моєю жертвою.» - Подумав Дон Купі. Він нічого не відповів. Натомість штовхнув Юру на дівчину, яка проходила повз.

            Юнак збив її з ніг. Обернувся, щоб сказати кілька  неприємних слів, тільки не знав кому. Не пам’ятав, що було на парі. Тобто знав, що був хтось на заміні, пара як пара. Впевненості в ньому було не багато. Її потім додадуть одногрупники: «пара як пара, нічого незвичного». А зараз не до того.

            Юра підняв дівчину. Вона обуреними чорними очима зміряла його неприємним поглядом. Русява коса до пояса, тонкі червоні губи і прямий ніс. Вона була прекрасна, хоча зараз і тримала в собі все зло світу і збиралася виплеснути його на свого кривдника.

             - Вибачте будь ласка. Я…сьогодні якийсь неуважний, напевно встав не з тої ноги. Вибачте ще раз. Мене звуть Юрій. Давайте я пригощу вас морозивом.

            Він мимоволі прийнявся чистити одяг дівчини прямо посеред вулиці. Це так її здивувало…Він був чемним і приємним у спілкуванні. Вся злість, чи майже вся, десь ніби розчинилася.

-          Ніна. Вершкове.

-          Що?

-          Я люблю вершкове морозиво.

Дівчина усміхнулася, взяла його за руку і потягнула у своє улюблене кафе.

-          А ще я сьогодні нічого не їла зранку. Не подумай, що я нахаба, яка любить харчуватися за чужий рахунок.

-          Дівчина не платить ні за що, коли зі мною. Думаю, моєї стипендії вистачить на сніданок.

-          Хвалько.

-          Вибач, це я випадково.

Обоє засміялися. Далі до кафе йшли мовчки.

Юра і Ніна одружилися. Вони ніколи не сварилися. Дійсно, варті одне одного. Доповнювали і були разом наче одне ціле. Микола і Анна вже наступного тижня після дивної лекції. Потім також одружились. Коля, звісно, змінив свою точку зору відносно кохання. Закохана пара, яку Юра мимоволі образив тики розпалася. Через два з половиною тижні.

Лекція Дона Купі змінила багато життів. Можливо, завтра зранку він прийде на заміну і до вас? Чоловік у білому з тростиною…

             

Королева егоїстів

«All you can, all you can, you’ve got to take this life and live it…». Слова цієї пісні, однієї з багатьох, що лунали в барі сьогодні, запам’яталися Аллі найбільше. Зараз, після закриття, вона йшла на квартиру, яку знімали батьки для її навчання. Ще одна гулянка завершилася успішно. Алкоголь і шумна компанія тимчасово взяли верх над всіма проблемами та переживаннями. Та тепер, коли навколо тільки ліхтарі на стовпах і де-не-де стогне сигналізація автомобіля десь на сусідній вулиці, все повернулося.

         Повернулася підла пам’ять, яка краще б зникла назавжди. Вона нагадала, що вдома ніхто не чекає. Ні, не тут на квартирі, де спить, а може ще, так само як п’яна Алла, повертається з гульок Інеса – сусідка. Саме вдома, якщо він тепер взагалі є. Батьки не хочуть її бачити, мовляв нема сили терпіти. Гулянки і п’янки дістали, кожну сесію треба проплатити. Та в чому тут вина Алли? Дівчина не розуміла. Невже вони самі не були молодими?

         Та на разі то не була головна її проблема. Крім батьків, які дівчину не розуміють і кинули Аллу, так само вчинив і хлопець, і краща подруга, та й решта всі також. Чому так сталося? Вона ж найкраща…

         Почалося все кілька років тому, коли Алла була ще в школі. Гульки від дев’ятого класу з Ліною, кращою подругою. Вони тоді були «самими класними» в невеликому містечку. Гуляли з «кльовими пацанами». Десь там були перші поцілунки, спиртне та секс. По п’яні звичайно. А потім і на тверезу голову. А ще пізніше з’явилася постійна компанія і він. Костя – кохання і мрія всього життя. Вона була з ним. І в компанії, де підлітки мають надлишок грошей. Чому так відбувається? Деякі крадуть, за іншими батьки не стежать. Головне ж в житті гроші, а не батьківська опіка і виховання. Правда ж?

         Таке життя тривало до випускного. А потім – університет у великому місті. Свобода від всілякого контролю, навіть мінімального. Тепер Алла була самостійна. Дарма, що все ж жила на гроші батьків, про це вона і не думала. Тут почалися розгули на двох фронтах: в універі, хоча там дівча рідко з’являлося, і вдома, на вихідних. Аллочка любила бути в центрі уваги. І завжди показувала себе на людях у всій красі.

         Спочатку все було просто прекрасно. Алла гуляла з Костиком. І ще з кожним юнаком, якого вона хотіла. Жоден не відмовив. Навіть його друзі. Вони ж егоїсти. Кожен окремо і всі разом. А вона – їх королева. Костянтин – її улюбленець, краща подруга – принцеса. Але ж їй, особі королівської крові, ніхто не заборонить переспати з іншим. Тим більше, що з їх компанії. А хлопець…ну що ж, він не знає. А якщо про щось і здогадується, то все одно пробачить, бо, мовляв, любить.

         З часом Алла загралася. Якось не помітила вона, що егоїсти потроху стають старшими і частково розумнішають. Вони хочуть анархії в компанії. Потроху схаменулися і, навіть, «тусуються» рідше і з головою. Тут а сцену виходить Ліна. Вона знала про всі  походеньки і витівки Алли. Чи то майже про всі. Краща подруга заговорила. Не прямо, звичайно. Почали розходитися чутки, чи краще сказати плітки. Сварки з Костиком. Тут і друзі потроху заговорили. І тут – все. Спочатку кинув хлопець. Потім компанія егоїстів почала зневажати свою королеву і з часом зовсім вигнала. А ще пізніше і Ліна заявила, що спілкуватися з Аллою не може. Бо та її обманювала і не все говорила. «Кращі подруги так не роблять». То були останні слова Ліни.

         Тепер вона сама, п’яна. Зрештою, Алла останнім часом майже завжди в такому стані. Вночі повертається на квартиру по сусідству з приватним районом, де живуть «мажори». Може, хтось з них підбере її на ніч. А може хтось інший. А може вона сама когось знайде. Втече від всіх проблем що хоч на кілька годин. Все одно найкраща. Королева егоїстів.

         А з голови все не йшли рядки з пісні: «All you can, all you can, you’ve got to take this life and live it…».

Зразковий громадянин

Микита ще раз перевірив усі замки. Останній раз поглянув на сонце, що заходило десь там за обрієм і міняло забарвлення неба зі звично блакитного на рожево-червоний. Колись в юності, в повоєнні роки колір здавався йому кривавим. Тепер, коли запал молодості давно зник і гаряче серце трохи вистигло, а сам він набрався безцінного життєвого досвіду, він бачив незрозуміле нікому тепло у тому західному небі.

         Він увійшов у хату, вісімдесятилітній дід, трохи згорблений від ваги немалих років, майже лисий, слабкий. Випив таблетки, без яких вже не уявляв своє життя. За останні кілька років це вже стало рефлексом – пити пігулки зранку і перед сном.

         На вечерю – як завжди суп, чи то юшка на моркві і картоплі. Звісно без солі і перцю. І каша, колір якої як і смак був не те, що невизначений, а, як кажуть в народі, ніякий. Діабет і проблеми з шлунком, печінкою, нирками… У такому віці простим людям важко перерахувати здорові частини свого організму. Більшість просто не звертала уваги на легкий біль чи розлад шлунку. Він же був іншим. Розумний, освічений, він знав у що згодом переростає той легкий біль. Микита любив життя. Хотів жити.

         Старий набрав чергову ложку каші – їсти її вилкою було неможливо – і згадав дитинство. Те, з чого починалося його життя – життя зразкового громадянина.

         Маленький Микитка встиг побачити війну. Коли вона закінчилась йому було вісім. Батько додому так і не повернувся. Його виховувала мати. І робила свою справу зі знанням. Вона любила сина, хоча і тримала його в колючих рукавицях.

         Школу Микита закінчив із відзнакою. Відмінник навчання. У селі йому не було рівних. Піонер, уже в свої роки – член компартії. Далі був червоний диплом в обласному ВУЗі, армія. Всюди він був першим, всюди кращим.

         Після демобілізації Микита вже завидним женихом повернувся додому і став учителем географії. Перший хлопець на селі – це про нього. Та і не тільки на своєму селі. Йому пора було створити власну сім’ю і юнак прекрасно це розумів. Та за двадцять років пошуків Микита так і не знайшов підходящої невістки для мами. Ще б пак, він, її синочок – уже директор школи. І це в 30 років! Куди там різним дояркам, свинаркам і вискочкам – вчителькам до нього?

         А коли Микиті було сорок п’ять  - мама померла. До того часу він уже сам приймав рішення, але не послухатись її не міг. А тепер уже пізно шукати пару. Директор школи тепер вже був не молодим, а зрілим мужчиною. Дівчата шукали пару за віком, а старші вже були заміжні. Так він і залишився один – слухняний син, який ні разу не заперечив матусі, ідейник – комуніст, відданий партії від п’ят до кінчиків уже сивіючого волосся. Школа його була зразковою. Сказано ж  - зразковий громадянин.

         Пізніше він став головою сільської ради. І тут він був першим. Голова працювала добре – він зробив багато корисного для села. Дороги його і досі збереглися. Десь краще, десь гірше. Тепер же нових нема кому зробити.

         А він тоді зміг. Після розпаду СРСР Микита вийшов на пенсію і на заощадження зміг купити собі новенького «Москвича».  

         Тепер він, самотній пенсіонер любив дітей. Напевно так і має бути. Час ішов і тепер Микита відчув себе самотнім. Часто навіть не було з ким поговорити. Кращий друг, що жив по сусідстві помер десь у вісімдесятих. Тепер вся радість спілкування – сусіди, що час від часу заходили в гості.

         Грошей Микиті не бракувало, тому з часом вся господарка звелася до кількох курей, а десь у 70 він і від них відмовився. У нього було все необхідне – авто, кольоровий телевізор на дистанційному управлінні, супутникова антена (вона додалась до списку недавно), телефон – домашній і мобільний (теж одна з новинок). Правда мобільного Микита не долюбляв. Новинки в його віці сприймаються не так уже й добре.

         Тоді ж, у 70 він почав пити ліки.

         А зовсім недавно він, зразковий громадянин, фактично за власний кошт звів у селі пам’ятник великому Кобзареві. Правда, тільки йому одному відомо чи то він так народ сільський  згуртовував до єдності, чи то просто хотів залишити після себе щось більше, ніж розвалені дороги та згадки про те, як він бив дітей у школі за непослух та забороняв їм ходити до школи.

         Микита ні про що не жалів. Ніколи. Що б там не було, а він, колись і тепер – зразковий громадянин.

         Старий доїв кашу, помив посуд і ліг спати. Зовсім один. Нікому не потрібний зразковий громадянин. 

Здатна змінити світ.

Вона прокинеться зранку з думками «проклятий будильник», вимкне об’єкт прокльонів і, задумавшись знову повернеться до стіни, щоб додивитися сон. Але, з розчаруванням зрозуміє, що сон уже забула і, напевно, прийдеться таки вставати. Але дає собі ще п’ять хвилин.

         З другим дзвінком будильника вона сповзає з ліжка, лаючи уже себе за те, що лягла спати вчора, а точніше вже сьогодні о пів на четверту ранку через якийсь дурнуватий серіал. А тепер мусить встати о сьомій, щоб не запізнитися. Екзамен же. Сьогодні точно потрібно прийти вчасно.

         Вона підходить до дзеркала – хорошого, яке відображало її на весь зріст і побачила картину, яка мало тішила око. На неї з іншого боку дивилася дівчина середнього росту із заспаним обличчям, чорним скуйовдженим волоссям, яке стирчало в різні сторони і темні мов ніч очі. Навіть зараз, у такому стані вона могла цими очима заворожити будь-кого, не докладаючи особливих зусиль.

         Несхвально похитає головою і, по дорозі до ванної кімнати, увімкне улюблену пісню. Те, що  треба! Вона швидко приведе себе в порядок. Ні, не просто в порядок, а зробить з себе шикарну пані, правда все ще в нічній сорочці.

         Знову підійде до дзеркала – цього разу усміхнеться й підморгне красуні навпроти. Далі все за звичайним планом – сніданок, улюблена кава, без якої, здавалося, світ завмер би на місці, сигарети. Колись вона обов’язково кине. Та чому колись?

         Погляне  з огидою на цигарку і викине у відчинене вікно. Сьогодні. Вона змінить все. Чому? Тому, що вона так хоче.

         Підбере підходящий одяг – зручні джинси і футболку, як завжди. Ще раз підійде до дзеркала і впевнено загляне у чаруючі чорні очі свого віддзеркалення. Сьогодні вони впевнені у власній силі як ніколи. Схвально кивне головою, пошле дівчинці з дзеркала повітряний поцілунок і, наспівуючи ту саму улюблену пісню випурхне з кімнати, мов ластівка з гнізда.

         Так, вона здатна змінити світ!   

День народження

День народження! Звучить, чи не так? Для більшості людей ця дата є найбільшим святом і найвизначнішою подією в році. Привітання, солодощі, торти, подарунки. Це все ж так весело, з самого ранку ти в центрі уваги. Чого ж іще бажати?..

         Я особисто хотів би, щоб день мого народження був у календарі відмічений не червоним прямокутником, зіркою, сердечком чи чим там ще відзначають пам’ятні дати, а чорним. Чому? Все просто. Ні, той день, коли я народився на світ насправді  хороший і визначний. Але те, що повторюється відтоді щороку я просто ненавиджу.

         А вся справа в тому, що у це «свято», так би мовити, насправді ти робиш всім свято. Частково виною цього є мобільник. Через нього тебе з самого ранку дістають всюди, куди б ти не ховався. І всім ти мусиш привітно дякувати. А вітають-то насправді з тим, що ти ще на рік постарів. Вимкни телефон і наступного дня отримаєш образи і сварки. Пізніше починаються особисті вітання. І знову ти, начепивши маску радощів, приймаєш привітання і в більшості випадків непотрібні подарунки або папірці із зображеннями Шевченка чи Лесі Українки.

         А ще ти маєш носити свою маску весь день. І не дай Боже, щоб хтось побачив, що тобі вже це все до дідька остогидло, бо одразу ж почнеться нескінченний потік питань «а що сталося?».

         Для того, щоб відсвяткувати, ти маєш викласти купу грошей. А для чого? Щоб задовольнити потреби інших, щоб вони не вважали тебе падлюкою, якщо не «проставишся».

         Ненавиджу…збіговисько, натовп людей, табун, який перетворює твій день народження у своє свято.

         А останнім часом помічаю, що привітання мене дратують. І тільки люди, яким ти хоч трошки не байдужий задумуються над тим, що справді тобі побажати. А решта – кілька стандартних фраз, щоб вважати всій обов’язок виконаним і побачити твою задоволену, аж до екстазу, усмішку. Бо ВІН же, мовляв, тебе привітав, а не будь-хто.

         Єдине, що тішить мене у цей день – допомагати іншим. Бо для чого ж тоді настав той день, коли ти народився? Святкувати? А що саме? Все ж, напевно, кожен з нас прийшов у цей світ, щоб бути людиною, і щоб простягнути руку допомоги тому, хто її потребує.

***

            Я пам’ятаю все, що сталося. Кожну мить від першої нашої зустрічі і до тепер. Всі дрібнички, нісенітниці. Та найбільше - твої очі, їх безодня, в яку я падав щоразу, коли в них дивився. Чорний вогонь, в який я закохався з першого погляду і назавжди.

            Перша зустріч і твій зацікавлений погляд, який ти так старанно від мене приховувала.  Рум’янець на щоках. Тоді полум’я нашого кохання, що ти тримала у своїх очах і яким спалювала мене до тла щоразу, коли дивилась в мою сторону, був ще лише маленьким непомітним вогником. Шкода, що я більше ніколи не відчую його тепла.

            Ми почали зустрічатись і з кожним днем вогонь зростав, як мала дитина. Ми добре живили його, віддавались одне одному до кінця. Нічого навколо себе не помічали, горіли нашим коханням, бо хотіли цього більш за все на світі. Тоді в твоїх чорних, як сама ніч, очах я бачив те полум’я. Воно живилось нами і давало нам сили для життя.

            Тепер, коли я в останнє дивлюсь тобі у очі, я бачу в них вже не просто вогонь – ватру, пожежу. Тільки то вже не вогонь кохання – ми перегоріли. Що сталося? Зараз жоден з нас не знає напевно. Тільки те, що зараз горить у твоїх очах – ненависть до мене, яку з часом ти погасиш своїми безцінними слізьми. Тепер я вже не можу їх зупинити. Та і мені вже не можна навіть пробувати.

            Я пам’ятаю все. Та єдине, чого ніколи не забуду – той останній погляд, повний ненависті, люті, розпачу і залишків перегорілого кохання.

Світ

       З кожним днем все більше відчуваю себе чужим. Для так званих друзів, знайомих, для цілого світу взагалі. Чому так званих? Просто дійсно важливих, значущих людей в житті насправді набагато менше, аніж здається. Всього лиш батьки і найближчі родичі, та й то не завжди.

         Особливо відчуженість ця відчувається напередодні Нового року чи Дня народження. У такі дні часто згадуєш роки, які вже ніколи не повернеш. Здавалося б, ці спогади мали бути приємними і хорошими, але що як таких нема? Не може бути?

         Може, скажу я вам. Ось про що згадувати, коли, наприклад, ті, кого ти називаєш з друзями, насправді з тобою тільки тоді, коли їм це потрібно? Вони ходять разом гуляти чи просто проводять час разом, покинувши тебе самого, навіть не поцікавившись, чи не хочеться тобі з ними. Яка ж їм різниця? Головне, що добре їм. А коли треба, ти завжди будеш під рукою. Щоб допомогти, порадити чи просто вислухати. А справжні друзі трапляються вкрай рідко. І, нажаль, берегти їх ми в більшості випадків не вміємо…

         Але ж є кохана людина, правильно? А хіба завжди є? Та і що таке кохання? Його знайти ще важче, ніж хорошого друга, а вберегти й поготів. Правильно, думаю, буде сказати, що це дар небес – кохання. Зазвичай же плутаємо ми його із звичайною пристрастю, яка проходить в період від тижня до року, залежно від людини. А потім думай, як вийти з положення так, щоб і самому добре було і партнера не образити. Хоча, яке там не образити? Головне ж таки, щоб самому було добре. І наплювати на почуття того, кого ти кидаєш. От таке в нас кохання. Звідси і діти небажані. А діти, вони ж винагорода, а не вирок…

         Світом керують гроші. Сумно, зате правда. Ми всі крутимося, як білка в колесі, щоб заробити купку папірців. І всі дружно забуваємо, що людьми нас робить взаємодопомога і доброта. Але так не заробиш грошей. Тому в нас хто добрий, той лох. На ньому можна поїздити скільки треба. Заробити гроші, при чому не погані, розвести в кінці кінців. А що совість? Де вона? Нема? Мовчить…А свою я ніяк не можу змусити замовкнути. Кричить! Ні, не кричить – волає!

         Особливо дивно з системи освіти цілого світу. Півжиття тратимо на те, щоб мати загальний розвиток на високому рівні, щоб знову ж потім заробляти купки паперу із зображеннями відомих тіточок і дядечків. Весь час від шести років і до двадцяти двох мінімум теоретично тратиться на те, щоб дітки були всесторонньо розвинені. А це необхідно? Справді? А коли ж жити? Інша справа, що молодь не відповідально ставиться до науки. В результаті отримуємо «спеціалістів», які не знають нічого. Інша справа, як все відбувалося колись. Народився сином мірошника чи коваля і вже наперед знав, що тобі треба вивчити, щоб не бути голодним. І цього було досить. І часу на життя вистачало.

          Тоді і зрада друга каралась для нього смертю. І як одружувались то назавжди. Не прийнято було кидати жінку чи чоловіка. І як спочатку не було тієї пристрасті, то потім з’являлася повага і довіра.

         Ось зараз сиджу в пустій кімнаті, напередодні нового року і відчуваю, що місце моє не тут. І все життя проходить повз, десь поруч, але мене старанно оминає…

         

Розмова зі смертю

            У старому будиночку на краю хутора помирала літня жінка. Вона лежала на ліжку непритомна вже другий тиждень. Біля неї сиділа донька і молилася.

            Раптом стара почула голос. Тихий, приємний. Він лунав ніби зверху:

-          Устань, душе. Покинь смертне тіло і вийди до мене.

Здавалося, голос був дуже далеко - звучав мов ехо. Але жінка, на власний подив, мимоволі підкорилася йому і піднялася з ліжка.

Все в кімнаті стало сірим, потемніло, а зліва від себе вона помітила постать, обличчя якої не можна було розгледіти. Жінка не мала великої освіти, але від природи була дуже розумною і відразу здогадалася, що це не звичайний черговий сон.

-          Невже це все? Ти смерть? – спитала душа переляканим голосом.

-          Так, мене так називають.

-          Але я не хочу помирати! Мені ще стільки всього треба зробити!

-          Якби тебе у цьому світі ще хоч щось тримало, ми б зараз не розмовляли.

-          А що ж без мене робитимуть дочка і син?

-          Що? Житимуть далі, доки не настане їхній час, як зараз настав твій.

-          Але ж як? Доня зараз молиться біля мого ліжка. А з хвилини на хвилину має прийти синочок. Я ж навіть з ними не попрощалася.

-          Гм...Ну добре, я покажу тобі, де зараз твій син.

Постать провела рукою і на тому місті в ту ж мить з’явилося щось схоже на екран. На ньому жінка впізнала рідну вулицю, на якій пройшло усе її життя. У рові, збоку від дороги, лежав чоловік. Він був п’яним і спав.

-          О ні! Не може бути! – жінка впізнала в ньому сина і заплакала.

-          Тепер, – продовжила далі все таким же спокійним холодним голосом постать, - послухай, про що молитви твоєї доньки. – Вона провела рукою біля голови доньки і жінка почула слова доньки: «Господи! Дай, щоб стара скоріше вмерла! Скільки ж можна мене мучити?! Візьми скоріше до себе її немічну душу! В мене ж робота, власні діти, чоловік і...і Петро! А я трачу тут свій час...»

-          Годі. – жінка закрила руками обличчя. Вона заливалася гіркими сльозами.

-          Тепер ти розумієш, що тут тебе нічого не тримає. Ти готова?

-          Готова до чого? – крізь сльози спитала душа.

-          До останньої подорожі. Зараз я маю провести тебе. Хоча я й не маю права, але відкрию тобі таємницю. Ти потрапиш у рай.

-          Я? Але ж я стільки злого зробила...

-          Це не моє рішення. І не правда, ти не зробила нічого недостойного у свому житті.

-          Звідки ти знаєш?

-          Справа у тому, що одного разу, коли я забирав твого чоловіка, то помітив твою прекрасну чисту душу, яких я ще ніколи не бачив. Я почав спостерігати за тобою. Кожного разу, коли мені випадала вільна хвилинка, я був біля тебе. Але я почав цю розмову не з того приводу. Річ у тім, що кожному з ангелів смерті дається право знайти собі душу, яка б погодилася супроводжувати його і підтримувати. І я хочу запропонувати тобі піти зі мною. Ти будеш жити як захочеш, якщо в нашому випадку можна вживати слово «жити». Я забезпечу тебе всім. Навіть тим, чого нема там – постать показала вказівним пальцем угору.

-          Зачекай. Що значить кожному? Вас багато? І звідки ти знаєш про мою душу, коли навіть я не впевнена?

-          Ось, – постать дістала звідкись дзеркало і протягнула душі. – Так, ангелів смерті багато. Кожної миті у світі вмирає сотні людей. Мені одному, як і будь-якому іншому ангелу смерті, не під силу провести всіх.

Душа заглянула в дзеркало, яке отримала від смерті і побачила в ньому прекрасну молоду жінку років двад’цяти п’яти.

-          Це справді я? А звідки мені знати, що ти кажеш правду? – Вона настільки звикла до брехні в нашому світі, що не могла повністю повірити навіть самій смерті.

-          Хм, я – ангел смерті. Для чого мені брехати? Перед тобою стоїть вибір: піти до раю, чи залишитись зі мною. Мені немає сенсу казати неправду, бо на протязі одного тижня ти можеш змінити своє рішення. Я не маю права примушувати тебе до чого-небудь.

-          Але ж я тебе навіть не бачу, не знаю який ти.

-          А, ти про це. Ну що ж, я можу змінити зовнішність відповідно до твоїх вимог і побажань, якщо хочеш, звичайно.

-          Ні, краще покажи себе справжнього.

-          Кажеш справжнього. Знаєш, у мене давно немає постійної зовнішності. Кожна душа хоче чогось іншого, і я змушений завжди корегувати себе відповідно до їх побажань. Але коли я був людиною, то виглядав так – постать зробила крок вперед і душа побачила перед собою чоловіка років тридцяти – тридцяти п’яти з чорним волоссям до плечей, карими очима і приємною зовнішністю. – Підійде?

-          Так – вона усміхнулась. – То ти був людиною?

-          Колись давно. Я народився у 1616 році. Я загинув,  коли мені було тридцять три. На війні під проводом Хмельницького. Я не був праведником і не мав права увійти до раю. Але, враховуючи те, що я помер, захищаючи Батьківщину, рідних і друзів, мені запропонували стати ангелом смерті і  супроводжувати померлі душі. Я мав пропрацювати дві з половиною тисячі років, щоб здобути право потрапити до раю. І я погодився.

-          Цікаво...А як мені тебе звати?

-          Твої запитання можна розцінювати як позитивну відповідь на моє?

-          Ні, тобто я думаю. Просто мені цікаво взнати твоє ім’я.

-          Це взагалі-то правильно. Я ж знаю, як звати тебе, Маріє. Я – Тарас.

-          Знаєш, я вирішила таки прийняти твою пропозицію. Ти, здається, хороша людина. І у мене в запасі все ще залишається тиждень, щоб передумати.

-          Ти не пошкодуєш про такий вибір. І вже точно я зроблю все, щоб ти не передумала. – Тарас посміхнувся і подав руку Марії. Вона помітила, що у нього красива посмішка. – Ходімо!

Молода жінка подала руку ангелу смерті і вони обоє поринули у світ, створений Тарасом лише для них двох. Він дотримав свого слова. Марія жодного разу не пожаліла про те, що зробила саме такий вибір. А по закінченні терміну його роботи ангелом смерті вони обоє потрапили до раю.

За що я її кохаю

За що я її кохаю

            Ми з дружиною уже майже тридцять років у шлюбі. Живемо на березі Бугу в невеликому будинку. Кожного дня, коли я повертаюся з роботи, вона чекає мене на ґанку. Ми зростили сина і дочку, а ще один синочок помер зовсім малим. Разом з нею долали ми усі незгоди, разом і раділи. Можна було б назвати наш шлюб ідеальним, але усім прекрасно відомо, що у цьому світі немає нічого досконалого. Так само і у нас. Ми і досі сваримось. Не часто, але майже регулярно. Часом сильно, часом злегка. Але сьогоднішня сварка була зовсім не схожа на інші. Напевно так ми ще ніколи не сперечалися. Дійшло до того, що ми перестали розмовляти одне з одним і навіть відмовилися спати разом. Я пішов на канапу, де було досить таки незручно. Десь опівночі я заснув.

            А прокинувся на старому дивані малим п’ятикласником. Це мене дуже здивувало, а крім того я не міг керувати собою. Просто спостерігав. Відразу в голову прийшла думка про Скруджа, про якого читав колись ще давно. Я як завжди тоді встав, умився, зібрав речі, одягнувся, поснідав, попрощався з батьками і пішов до школи. Якби ви знали, яке це щастя знову побачити батьків молодими! Та й себе також!

            День у школі пройшов як звичайно. Треба сказати, я був хорошим учнем і веселим малим. Дивно, як це поєднувалось у мені і головне, куди поділося з часом? Після уроків я повернувся додому, пообідав і, звичайно, як і більшість п’ятикласників пішов на вулицю грати у футбол. Як я любив грати у футбол! Я не був дуже умілим, та й ніхто з нас не був. Ми просто любили поганяти м’яча. На вулиці проходив майже весь мій день. Чого ще треба було дитині для щастя? Потім я виконав домашнє завдання і вже хотів іти спати, але вийшов на балкон. Я любив перед сном подивитись на старших дітей і сам уявляв як колись виросту. Тепер же я віддав би майже все, щоб знову повернутись у дитинство…І ось тут я вперше побачив її. Маленьку дівчинку, яка через багато років стане моєю дружиною. Тоді я ще не був у неї закоханий і тягав за косички зовсім іншу дівчинку, але тепер, для себе я зрозумів за що я її кохаю!

            І тут я знову прокинувся. Спочатку я подумав, що у своєму будинку, але ні. То був все той же диван. Тільки я був уже не п’ятикласником, а випускником. Ранішній сценарій був практично таким самим, як і минулого разу, з різницею тільки в тому, що тепер я їхав у коледж, а не йшов до школи. На уроках день пройшов все так же спокійно. Нові люди, нові жарти, перші справжні друзі, з якими я і до тепер спілкуюсь і звертаюсь з будь-якими проблемами, знаючи, що вони завжди допоможуть і ніколи не відвернуться. Після уроків – додому і за комп’ютер. Розуміння того, що він не замінить друзів прийшло пізніше. Навіть занадто пізно. Тепер майже весь вільний час я проводив з цією залізякою. Увечері задзвонив мобільний. Зараз я ненавиджу мобільні, але тоді то був перший після комп’ютера друг. Я поговорив, але чомусь сам, п’ятдесятирічний я, не почув з ким. Миттю вибіг з дому і пішов дорогою на маршрутку. Коли я підійшов під під’їзд, то згадав куди так спішив. До дівчини. Вона практично рятувала мене від Інтернету та його похідних. Поки ми гуляли, я зрозумів чому перестав спілкуватись з друзями. Вони захопились алкоголем і куривом, а я цього не хотів. Ми гуляли з дівчиною і тепер я вже не уявляв її своєю майбутньою дружиною, як тоді. Можливо тому, що тепер я знав, що станеться з нею в майбутньому. Зараз молода і красива, через кілька років вона, а точніше якась примарна частинка теперішньої її помре від передозування практично в мене на руках. Я не зміг визволити її з полону наркотиків і до тепер відчуваю за це провину, хоча пройшло вже багато років. Та й батьки її мене ні в чому не винили. Коли стемніло, ми повернули додому і десь біля одинадцятої я її залишив біля дверей квартири. Про домашнє завдання я і не думав, воно робилось на перервах між уроками. Та все одно я був ще хорошим учнем. Вчителі любили тих, хто був готовий до уроків, а моя пам’ять все добре зберігала з першого прочитання. Дорогою додому я побачив симпатичну дівчину – свою дружину. Тоді ще ми були просто однокласниками. Ми знали одне одного прекрасно, бо були кращими друзями. І я знову зрозумів за що я її кохаю!

            Я втретє прокинувся і вже подумав встати з дивану, як раптом зрозумів, що спав я сидячи і вже не на тому своєму старенькому дивані, а на розкладному м’якому кріслі. Біля мене на такому ж спала дружина. Ми прокинулись одночасно, бо почули плач первістка. Того самого, якого через кілька місяців поховаємо. Але зараз ми про це і не здогадувались і були найщасливішими людьми на світі. Ми утворили міцну сім’ю і разом дали життя новій людині. Я хотів встати і подивитись до малого – його ліжко було просто біля нас, але вона зупинила мене рукою і сама взяла його на руки. Тоді це було найпрекраснішим з того, що я бачив. Разом з сином вона сіла у крісло і почала його злегка колихати. Змореним, але най лагіднішим   і найщасливішим поглядом вона тоді подивилась на мене і я знову зрозумів за що я її кохаю.

            Раптом я знову прокинувся – тепер вже насправді. Спина боліла від незручної канапи і я про себе проклинав старість. Проте, я був щасливим. Я встав і пішов у спальну, де тихо спала дружина. З часів нашої молодості вона майже не змінилася. Тільки додалося кілька зморшок і трохи посивіло волосся. Та і в погляді її виднівся немалий уже життєвий досвід. Зараз вона тихо спала. Я розбудив її якомога лагідніше і попросив вибачення за всі ті сварки, які були між нами. Звичайно, вона пробачила мені і сама вибачилась. Потім вона сказала, щоб я не йшов на канапу – бо ж знала про мою хвору спину. Я ліг біля неї, міцно пригорнув до себе. І знову зрозумів, за що я її кохаю.

Анхель

-          Ну, далі прийдеться йти пішки. – Сказав молодий юнак років двадцяти, виходячи з авітомобіля. Він був середнього росту, з каштановим волоссям до плечей і  зеленими очима.

-          І скільки нам знадобиться часу? – Запитала його дівчина, яка ще недавно сиділа на передньому пасажирськиму місці, а тепер  стояла біля свого коханого. Чорне волосся, зібране у хвіст сягало середини спини. Її карі очі дивилися просто у його, чекаючи відповіді.

-          Близько години. Дід живе у селищі, бо каже, що воно нагадує йому Батьківщину. Проте там у нього шикарна віла і ми всі прекрасно відпочинемо.

-          Не люблю я зиму, – пробурмотів хлопець, вийшовши із заднього пасажирськаого місця автомобіля. Це був високий сіроокий блондин. За ним вийшло дві дівчини, які не сказали нічого, а просто чекали, коли вже всі вирушать у дорогу.

-          Досить скиглити, Гансе. – Сказав зеленоокий блондину. – Дорога не така вже і довга. Дід живе у цьому селі, бо каже, що воно нагадує йому Батьківщину.

-          То він не німець?

-          Ні, дід народився в Україні. Він ніколи не розказував мені, чому переїхав сюди... – Крістіан на кілька секунд зупинив погляд на коханій Марі, але, коли зрозумів, що стоїть на місці і всі чекають на нього, то помотав головою і пішов уперед.

Ніхто крім нього не знав дороги, що пролягала через ліс. Воно й не дивно, бо жоден з теперішніх супутників Крістіана не був тут раніше. Всі йшли мовчки. Марі тримала за руку коханого і думала про їхнє майбутнє. Їм було всього по дев’ятнадцять, але обоє вже чітко знали, що ніколи не розлучаться.

      Ганс, Катріна і Тіна йшли позаду. Всі троє хотіли добре провести час і відпочити. Їм не дуже сподобалася ідея провести вихідні у якогось незнайомого діда у цьому Богом забутому селищі, але, оскільки інших варіантів не було, то змушені були погодитись і тепер мерзнути і чути під ногами м’яке порипування снігу, яке теж встигло набриднути.

      Так продовжувалося близько години. Нарешті вони вийшли на протоптану невідомо ким вузьку стежину і Крістіан посміхнувся. «Вже зовсім близько. Їм сподобається дід.». Нічого не кажучи друзям, він впевнено попростував далі. Хвилин через п’ять вони вийшли на простору галявину, посеред якої стояв шикарний двоповерховий будинок з дерева. На даху була прикріплена супутникова тарілка. Найновіші вікна, просторий балкон на верхньому поверсі. Біля будинку було замерзле озерце, правіше біля нього – криниця-журавель.

-          Цей будинок...Твого діда?Кого він пограбував? – Здивуванню Тіни не було меж. Інші нічого не казали, проте їхні здивовані погляди говорили самі за себе.

-          Нікого. – Спокійно відповів Крістіан і знову усміхнувся. – Все набагато простіше, ніж ви думаєте. Просто мій дід – Андрес – лауреат Нобелівської премії в області літератури і просто відомий письменник.

-          Твій дід – Андрес? Ти ж знав, що він мій улюблений автор. І не сказав, що ви родичі?

-          Кохана, я не хочу користуватися його ім’ям. Про те, що я його онук знають одиниці. То може ми зайдемо, чи ви залишитесь на вулиці?

З цими словами Крістіан плавно відчинив двері і увійшов в невеличкий коридорчик. В будинку було тихо і затишно. Він знав тут кожен куточок, бо після смерті батьків у аварії прожив тут десять років. Хлопець зачекав, поки гості знімуть верхній одяг і повісив його у величезну старовинну шафу. Дід любив старі, антикварні речі. Особливо з України. Він скуповував усе, що потрапляло йому до рук. Проте, Крістіан визнавав, що в старого прекрасний смак.

Він покликав усіх у простору вітальню, звідки на другий поверх вели спіральні різьблені сходи. Гості пройшли й, розглядаючи приміщення, сіли на м’який величезний диван.

А дивитися і справді було на що. На високих білих стінах висіли ікони, обрамлені вишитими рушниками, по кімнаті були розставлені старовинні меблі – крісла, шафки і тумби. Посеред кімнати стояв стіл, а навколо нього – одинадцять крісел. Під одною з стін був розміщений диван, на якому усі й сиділи. Навпроти нього на стіні був закріплений величезний плазмовий телевізор, задекорований під чтаровину так, що не всі одразу й помітили. Крістіан зачекав, доки його друзі надивляться на кімнату. Одна лиш Марі дивилася на нього з одним питанням на думці. Він знав, чого вона чекає і, підійшовши до сходів, підняв голову і сказав голосно:

 - Діду, зустрічай гостей!

        Зверху почувся звук дверей, що відчиняються, а потім і кроків. Дід йшов човгаючи ногами по підлозі. Йому явно не хотілося тратити енергію на пересування. Ось він уже зійшов у вітальню і, окинувши оком усіх присутніх, звернувся до онука:

 - То це і є вона? Гм, хороший вибір, синку. – Дід усміхнувся. Він Завжди називав Крістіана сином, але сам хлопець ніколи не звертав на це уваги. За роки, проведені з дідом, він звик до нього і його манери спілкування і поведінки. Гості здивовано глянули спочатку на середнього росту діда з сивими бровами і волоссям. Ззовні він виглядав зовсім як Кріс, тільки старшим, набагато старшим. На ньому був ношений, але досить стильний, як помітили присутні, одяг. Дід ходив повільно, розмірено, не витрачаючи жодної зайвої крихти безцінної енергії. З першого погляду здавалося, що він був безмежно ледащим, але з часом гості розуміли раціональність його поведінки. Старий звик до того, що спочатку всі дивувалися його поведінці, але зрештою нормально сприймали  його і підтримували. Він став лауреатом Нобелівської премії, бо, хоч і жив у Німеччині, але писав завжди виключно українською мовою і переважно про Україну. Його твори перекладалися на 160 мов світу і були відомі всюди. З часом прості прогулянки і прості походи у маркет перетворилися на нескінченні черги за автографами і проханнями тележурналістів про інтерв’ю. Саме через це він і переселився у це село, поближче до природи, яку він дуже любив.

            Дід ще раз поважно окинув оком присутніх і сів у найближче до нього крісло.

-          Вітаю дорогих гостей! – Сказав від з інтонацією, яку зазвичай використовують гіди.  – Ви можете почувати себе як удома і використовувати усі блага мого скромного житла.

Він розповів про усе те, що було в будинку, показав гостям кожен його куточок, окрім свого кабінету. Андрес сказав, що крім нього туди ніхто не заходить. Ніколи. На «екскурсію» він витратив близько півгодини. Далі Кріс і Марі лишилися у компанії старого, а інші пішли випробовувати усе, щойно побачене. Спочатку Ганс з дівчатами вирішив піти на каток, потім у лазню, потім у спортзал, далі в душ. Після такого активного відпочинку вони запланували ще подивитися один з нових фільмів (дід, виявляється, ні на крок не відставав від життя, якщо й не випереджав його – усе найновіше було зібрано тут і уміло поєднане з українськими антикварними речами), а тоді – спати. На тестування ігрової кімнати, тиру, шашличної та іншого в них залишалося шість днів.

Тим часом Кріс з коханою і Андрес піднялися на другий поверх і влаштувалися в невеличкій затишній Гостьовій кімнаті. Темно-блакитні портьєри із золотими китицями прикрашали вікна. Стіни були світло-голубими, майже білими. Андрес сів у своє широке крісло, у якому він зазвичай приймав нечастих гостей, а молодих запросив сісти на зручний диванчик. Дід говорив з онуком про його й своє життя, якісь буденні речі, розповідав про задум написати якусь нову книгу і у зв’язку з цим планує днів на два залишити їх хазяйнувати наодинці. Він говорив з Крісом, але погляду не зводив з Марі. Вона не втручалася у розмову, проте їй було досить незвично. Дівчина сиділа в присутності найулюбленішого свого письменника і він чомусь вивчав кожен міліметр її обличчя і при цьому був зосереджений на розмові з онуком.

З двору чулися задоволені вигуки Ганса й дівчат, які каталися на ковзанах на замерзлому озерці. Андрес і Кріс все ще говорили ні про що, коли в розмову раптово для себе втрутилась  Марі:

 - Розкажіть будь ласка щось про себе. Розумієте, ви мій найулюбленіший письменник. Я прочитала усі ваші книги, але хотілося б почути щось від вас вживу, а не прочитати, розумієте?

Дід і Онук разом однаково посміхнулися, але Кріс разом з тим кивнув дідові і підтвердив слова коханої, кажучи, що іноді він навіть ревнує Марі до цих книг.

-          Про що я можу вам розказати? Ну, ти, не ображайся, але якщо ви вже вирішили одружитися, то я буду звертатись до тебе на «ти». Так от, ти напевно вже чула з нашої з Крістіаном розмови, що вже готова до виходу нова книга. Вона з’явиться в світі десь за два тижні, але ти можеш її отримати вже зараз. – Дід, не чекаючи відповіді дівчини, повільно встав і вийшов з кімнати. Почулося човгання по підлозі і дивне скрипіння дверей.

-          Це у його кабінеті. – Сказав Кріс коханій. – Цей звук служить за своєрідну сигналізацію для діда. Ти напевно помітила, що тут двері усюди відкриваються беззвучно. Вхід же у його кабінет без дозволу не може бути непоміченим. Не знаю що там, але дід нікого і ніколи за моєї пам’яті туди не впускав.

Марі стиснула плечима і хотіла щось сказати, але у дверях з’явився Андрес із книгою в руках. Він вручив її дівчині і вона захоплено почала гортати сторінки, не читаючи, а просто переглядаючи книгу.

            - Кріс, ви, напевно, голодні. – Швидше стверджував, ніж питав дід. – Ходімо на кухню, знайдемо там щось їстівне.

           Онук мовчки кивнув і вони вийшли з кімнати, залишивши Марі наодинці з подарунком. Вже на кухні до них приєднався Ганс. Він сказав Крісу, що дорогу щойно очистили від снігу і він може пригнати автомобіль, якщо отримає ключі. Від їжі вони з дівчатами відмовились і, взявши у власника ключі, швидко зникли.

-          Очистив дорогу для зручного від’їзду? Якби я був в курсі, то міг би нормально приїхати, а не йти два з гаком кілометри закуреною дорогою. – сказав Кріс.

-          Міг би. Але ти приїхав би тільки зараз. А так, ми з тобою вже встигли поговорити про все.

-          Не про все. Марі. Що в ній так привернуло твою увагу, що ти не зводив з неї погляду під час нашої розмови.

-          Просто вона на…

Андрес не встиг договорити. Його перебив звук дверей, що відкриваються. То не могли бути ніякі інші двері. Ніж випав з його руки і дід швидко побіг, що трохи здивувало Крістіана, з кухні до свого кабінету. Онук, піднявши ножа і поклавши його на стіл, відправився услід діду.

В кабінеті вони побачили Марі. Вона стояла біля столу вся бліда і тримала в руках фотографію в рамці.

- Що ти тут робиш? – Сухо спитав дід. – Ти знаєш, що ніхто не може сюди заходити без мого дозволу?

 - Вибачте, коли ви покинули мене, я додивилася книгу і пішла у ванну, але по дорозі назад завернула не туди і потрапила в цю кімнату. Але звідки у вас моє фото і що має означати чорна стрічка на ньому?

 - Фото не твоє…Це його бабуся. – Дід кивнув у сторону Кріса, який весь цей час стояв біля дверей і не знав що й казати. Ще б пак! Ніхто не заходив сюди крім діда скільки він себе пам’ятав. – Ти хотіла дізнатися…дізнатися щось про мене. Добре, я розповім вам обом те, чого нікому не розказував. Ніколи. Але спочатку повечеряємо.

Марі і Кріс не змогли придумати нічого кращого, ніж піти за дідом, який забрав у дівчини знімок і подався з ним на кухню. Він сам швидко все приготував і після вечері і миття посуду, під час яких не пролунало й слова, жестом запросив гостей сісти у вітальні на диван, а сам прилаштувався на своєму улюбленому кріслі. В руках він тримав фотографію так, щоб онук і його наречена могли бачити жінку, яка дійсно була дуже схожа на Марі, тільки з трохи іншою зачіскою.

-          Отож, – почав Андрес, – як я вже казав, це бабуся Крістіана і моя покійна дружина. Її Звали Анхель, як ангел…Вона дійсно була і є моїм ангелом. Але я почну з самого початку. Колись давно, коли я був ще молодшим, ніж зараз Кріс, я жив в Україні. Мене звали Андрій і я був звичайним студентом з середніми матеріальними доходами. Тоді мене ще ніхто не впізнавав і я міг спокійно гуляти вулицями свого рідного міста – Тернополя. Отож, я навчався в університеті з метою стати у майбутньому будівельником. До речі, цей будинок я спроектував власними руками. Але зараз не про це. У ті часи мені приходилося добиратися до університету маршруткою. І одного разу, коли я повертався додому після занять, побачив дуже красиву дівчину. Спочатку я навіть подумав, що то ангел. І я таки вгадав. – Дід з цими словами сумно усміхнувся. – Втім, вона була з кавалером. Обоє розмовляли українською досить добре, але я відразу зрозумів, що вони іноземці. Я зустрічав їх кожного дня, але вони, звичайно, не помічали мене. Тим часом вона все глибше впадала в моє серце. А у них, здавалося, все було настільки добре, що у мене і сотої долі шансу не було. Та проте, це тільки здавалося. Одного весняного дня я помітив, як вони сварилися на зупинці. Він її вдарив. Тоді я не витримав і стрибнув на нього з кулаками просто з маршрутки. Ми сильно побили одне одного і того ж дня я вперше заговорив з нею. Нас розборонила міліція, але обох повезли в лікарню. Вона була з ним, але чомусь зайшла і до мене. Анхель. Так вона відрекомендувалася. А я зрозумів, що вгадав з ангелом і ще більше впевнився, що вона – моя доля. Вона подякувала мені, але сказала, що я даремно поліз у бійку. Згодом вона почала кидати на мене незрозумілі погляди: чи то сором’язливі, чи то зацікавлені – я тоді не міг розібрати. Потім ми просто дивилися у очі одне одному, аж доки я не сходив на своїй зупинці. Він помічав це і щось їй бурмотів, але вдарити вже не наважувався…

   Ближче до літа наша маршрутка потрапила в аварію. Її кавалер загинув від удару з вантажівкою, а вона впала на мене. Коли люди вибігали з побитої маршрутки, ми все ще не встигли піднятися і я закрив її своїм тілом. Вийшло так, що вона була на підлозі. Я над нею тримався на ліктях, а люди йшли вже по мені. Анхель тоді відбулася легким переляком, а я  - зламаною ногою і двома ребрами. Я дуже здивувався, коли побачив її одного прекрасного ранку у своїй лікарняній палаті. Ми почали швидко зближуватися і наші стосунки були все теплішими. Виявилося, що вона була старшою за мене на два роки. Заради свого кавалера, я й досі не знаю як його звати, вона втекла від заможних батьків і обоє вирушили з Німеччини в Україну, щоб здобути освіту. Але життя з ним, як виявилося, було далеко не раєм. Вона почала жаліти, що пішла з дому, але гордість не дозволяла їй повернутися.

  Доля. Все-таки вона мене любить і часто посміхається. Десь через місяць мені надійшло запрошення від філії німецької будівельної фірми в Україні. Вони хотіли взяти мене на роботу. Я погодився і того ж дня запропонував Анхель вийти за мене заміж. І вона погодилась. Через два роки ми виїхали в Німеччину і поселилися в Дортмунді. Я продовжував працювати і через деякий час у нас народився син – батько Крістіана. І тут доля вперше відвернулася від мене. Анхель померла, як тільки Георг народився. Я думав, що настав кінець, але син, в якому я бачив її врятував мене. А Анхель…ви напевно не повірите, але вона прийшла до мене уві сні і розказала історію, записавши яку я отримав перше своє оповідання. Воно було надруковане, але не мало шаленого успіху. Вдруге вона прийшла у мій сон десь через півроку, а потім почала приходити все частіше і частіше. Я почав заробляти на книгах, але звільнився з роботи, щоб встигати записувати те, що вона розказує. Пізніше дійшло до того, що на вулиці мені не давали проходу – просили автограф, знімок на пам’ять і таке інше. Довелося переселитися сюди.

   Тим часом Георг виріс і одружився з дівчиною, яка потім стала мамою Крістіана. Але, коли йому, – дід показав кивком на онука, – виповнилося чотири, Георг з Мартою загинули у великій автомобільній аварії. Тоді померло близько п’ятнадцяти осіб і ще з десяток залишились каліками. Я забрав Кріса до себе і виховав як власного сина, а Анхель все приходила і приходила. Коли я вже став досить популярним, вона дозволила собі говорити зі мною, а не тільки розказувати оповідки. Вона й зараз приходить до мене. І сьогодні напевно також прийде. Ось  і вся моя історія.

    На декілька хвилин запала мовчанка. Десь на середині розповіді Андреса повернувся Ганс з дівчатами, але вирішивши, що історія не така вже й цікава, всі троє розійшлися по своїх кімнатах. Десь через годину після того, як дід закінчив, вони разом з Крістіаном і Марі також піднялися до своїх кімнат і невдовзі заснули.

***

Наступного ранку Крістіан знайшов діда мертвим у ліжку. Анхель взяла його з собою, щоб вже ніколи з ним не розлучатися. Андреса поховали з почестями, а приблизно через рік Крістіан написав свою першу книгу. Він одружився з Марі і невдовзі у них народилася двійня – Андрес і Анхель. З часом Кріс став не менш популярним автором, ніж у свій час був його дід. Він практично повторив історію свого попередника і також отримав дві нобелівські премії в області літератури. Його сім’я жила у тому ж будинку, який збудував його дід власними силами. І вже коли Крістіан був віком з Андреса, на одному з інтерв’ю його запитали чи талант передався йому по спадковості від діда. Тоді Кріс відповів:

   - Всі мої книги…всі мої історії…знаєте, ви напевно не повірите у мої слова, але усі історії, написані мною, розповів мені дід і його ангел. Розповів після смерті…Вони приходять у мої сни. Приходять ще й досі. Андрес і Анхель.